Суддя виніс смертний вирок чоловікові, поки до зали не зайшов собака з доказом, який усе змінив. Він знав, що ніхто йому не вірить: ні прокурор, ні присяжні, ні навіть той, хто сидів із ним в одній камері останні тижні. Він знав і все одно сподівався.
На що? На диво? На правду? Ні. Він сподівався лише на одне — що Рустам зрозуміє.
— Олексію Морозов, встаньте.
Зала суду завмерла. Глухий гул кондиціонерів, покашлювання старого репортера на гальорці та шелест ручки в протоколі — все це було значно гучнішим за слова судді. Олексій підвівся повільно, ніби знав, що це востаннє, коли його просять підвестися не для того, щоб вивести назавжди.
— Суд визнав вас винним у тяжкому вбивстві Софії Рендалл. Вирок — смертна кара.
У залі не пролунало ні вигуку, ні стогонів, тільки хтось клацнув авторучкою. Все було вирішено заздалегідь. Він не здригнувся, лише погляд ковзнув по сторонах. Десь там, у коридорі за бетонною стіною, на нього чекала стара німецька вівчарка на прізвисько Рустам.
Пес сидів у переносці, як завжди спокійний, ніби розумів усе з першого погляду. Софію він любив. Це була, мабуть, єдина жінка, яка вміла змусити його мовчати і не злитися. Вони познайомилися після його звільнення з поліції, і за пару місяців вона встигла увійти в його життя так, ніби жила там завжди. А потім її знайшли мертвою. У квартирі були сліди жорстокої боротьби.
Двері не зламані. Відбитки на шийці пляшки. Його черевик у плямі. ДНК на її тілі.
— Все збігалося, — говорили йому. — Мене підставили. Їм було байдуже.
— У вас є останнє слово? — запитав суддя.
Олексій не відповів одразу. Він подивився на прокурора, на присяжних, на порожню лаву, де раніше сиділа мати Софії.
— Так, — сказав він нарешті. — Коли все закінчиться, я хочу, щоб мені дозволили побачити мого пса, Рустама.
Суддя нахмурився.
— Це ваше останнє бажання?
— Так.
Суддя кивнув, не розуміючи, навіщо людині, приреченій на смерть, бачити собаку. Протокол зафіксував: «Останнє бажання — зустріч із собакою Рустамом».
Олексія вивели із зали. Він ішов спокійно, як ішов колись до допитної, як ішов на облаву. Тільки тоді на поясі була кобура, рація, посвідчення. Тепер тільки наручники та цифри на спині комбінезона. За склом він побачив її матір. Та дивилася прямо на нього. Втомлено, без сліз, але з ненавистю. Він не опустив погляду. Бо сам уже перестав розуміти, навіщо взагалі ще дивиться на цей світ.
Коли його зачинили в одиночці, він уперше дозволив собі лягти не на ліжко, а просто на бетонну підлогу. Жодного болю. Просто тиша і холод. Іноді тюремний лікар приходив із таблетками, а капелан пропонував сповідь. Олексій мовчав. Говорити не було з ким.
Минуло три дні. На четвертий до нього зайшов охоронець із похмурим обличчям:
— Твій собака тут.
Олексій сів.
— Де?
Коментування закрито.