Льошо, ця машина коштує великих грошей. Я навів довідки через своїх знайомих. “Побєда” в такому стані – це рідкість. Колекціонери заплатять за неї від трьох до п’яти мільйонів. Може, й більше. Але я не хочу, щоб ти її продавав. Хоча б не одразу. Поживи з нею. Поїзди. Відчуй, що це таке – володіти частиною історії. Частиною тієї епохи, коли люди вірили в майбутнє. Коли будували, створювали, мріяли.
А гроші, які лежать у бардачку, я збирав для тебе п’ятнадцять років. Відкладав з пенсії потроху, економив на всьому. Мені багато не треба було, я старий. Мені вистачало малого. Два мільйони двісті п’ятдесят тисяч. Це твій стартовий капітал. На ці гроші можеш відкрити свій автосервіс. Або купити квартиру. Або просто пожити спокійно, поки не вирішиш, що робити далі.
Не витрачай їх на дурниці. Не давай нікому. Особливо тим, хто колись назвав тебе невдахою. Ці гроші – для тебе. Для твого нового життя.
Знаю, зараз тобі погано. Знаю, що дружина пішла. Так, знаю. Бачив це за рік до смерті. Бачив, як вона на тебе дивиться. Як морщиться, коли ти приходиш з роботи. Бачив, але не сказав. Ти не повірив би. Сам мав це зрозуміти. Не шкодуй про це, онучку. Ірина – не твоя жінка. Ніколи не була. Вона любила не тебе, а твої можливості. Коли зрозуміла, що їх немає, — пішла. І добре, що пішла. Краще пізно, ніж ніколи.
Попереду в тебе ще ціле життя. Ти молодий, здоровий, розумний. У тебе золоті руки, ти можеш полагодити будь-яку машину. Це талант, Льошо. Справжній талант. Не кожному дано. Використай цей шанс. Використай те, що я залишив тобі. Не для помсти. Не для того, щоб довести щось дружині чи братові. А для себе. Для свого життя. Для свого щастя.
Живи, Льошенько. Живи так, щоб не соромно було. Щоб совість чиста була. Щоб уночі спати спокійно. І пам’ятай: ти не невдаха. Ніколи ним не був. Ти просто йшов не тією дорогою. Тією, яку вибрали для тебе інші. А тепер вибирай свою. Я вірю в тебе.
Твій дід, Петро Михайлович Громов.
95 років. Прожив довго. Побачив багато. Але щасливим себе почував тільки тоді, коли робив те, що вважав правильним. Сподіваюся, і ти знайдеш своє правильне.
P.S. Під заднім сидінням є ще дещо. Документи на машину, технічний паспорт, усі сервісні книжки. Зберігай їх. Це частина історії машини. Частина історії нашої родини».
Олексій дочитав листа і не одразу зміг поворухнутися. Слова діда відгукувалися в душі, чіпляли за якісь струни, про існування яких він навіть не підозрював. «Ти не невдаха. Ніколи ним не був». Скільки разів він чув протилежне? Від Ірини, від знайомих, навіть від самого себе. Невдаха, лузер, слюсар на все життя. Ці слова в’їлися у свідомість, стали частиною його самовідчуття. А дід говорив інше. Дід бачив у ньому щось інше.
Олексій акуратно склав листа назад у конверт, поклав у нагрудну кишеню куртки, прямо до серця. Потім нахилився, намацав під заднім сидінням край чогось. Потягнув — висунулася шкіряна папка, стара, потерта, але міцна. Усередині були документи. Технічний паспорт на ГАЗ-М-20 «Побєда», рік випуску 1952, колір чорний. Реєстрація на ім’я Громова Петра Михайловича. Дата — 1953 рік. Старі квитанції на запчастини, сервісні книжки, де акуратним почерком діда були розписані всі роботи. Заміна мастила, перевірка гальм, регулювання клапанів. Останній запис — 2013 рік. 10 років тому. Значить, дід справді приїжджав сюди. Доглядав за машиною до самого кінця, поки здоров’я дозволяло.
Олексій провів рукою по керму. Холодна шкіра під пальцями здавалася живою. Ця машина зберігала в собі десятиліття, зберігала історії, спогади, надії.
Він згадав, як дід розповідав про повоєнні роки. Про те, як вони з бабусею їздили на цій машині на море. Їхали через усю країну, з центральної частини країни до Одеси. Три дні в дорозі, ночівлі біля дороги, багаття, пісні під гітару. Бабуся тоді була молодою, красивою. Сміялася, коли машина буксувала в багнюці. Допомагала штовхати, не вередувала, не скиглила.
«Це були найкращі роки нашого життя, Льошо», — говорив дід. «Ми були бідні, але щасливі. Розумієш? Щасливі, бо були разом, бо любили одне одного».
Олексій заплющив очі. У горлі став клубок. Коли він востаннє був по-справжньому щасливий? Коли відчував, що живе, а не просто існує? Не міг згадати. Останні роки пройшли в якійсь сірості. Робота, дім, робота. Одні й ті ж маршрути, одні й ті ж обличчя, одні й ті ж розмови.
Ірина все більше віддалялася, замикалася в собі. Близькість перетворилася на рутину, потім взагалі припинилася. Вони спали в одному ліжку, але були чужими людьми. Коли це почалося? Рік тому? Два? Чи раніше? Може, все було з самого початку, просто він не хотів цього бачити?
«Ірина не твоя жінка. Ніколи не була». Дід мав рацію. Ірина любила не його. Вона любила ідею. Ідею успішного чоловіка, який забезпечить їй красиве життя. Коли зрозуміла, що він не відповідає цій ідеї, інтерес зник.
Олексій розплющив очі, подивився на панель приладів. Стрілка спідометра завмерла на нулі. Одометр показував 47 тисяч кілометрів. Небагато для машини, якій понад 70 років.
Цікаво, чи заведеться вона? Він подивився на ключ запалювання. Старовинний, масивний. Повернув його. Клацнуло реле. Стрілки приладів здригнулися. Олексій натиснув на кнопку стартера. Двигун чхнув, кашлянув, провернувся кілька разів і завівся. Неголосно, рівно запрацював — без стуку, без диму. Наче машину заглушили вчора, а не 10 років тому.
Олексій сидів за кермом працюючої «Побєди» і не вірив у те, що відбувається. Дід підготував усе. Абсолютно все. Злив старе паливо, залив свіже. Перевірив акумулятор або залишив новий. Законсервував двигун так, щоб він завівся навіть через роки. Це було неймовірно. Це було любов’ю. Любов’ю до машини. Любов’ю до онука. Любов’ю до життя, яке триває навіть після смерті.
Олексій заглушив мотор, вийшов з машини, пройшовся по гаражу. Тепер, коли очі звикли до темряви і світла ліхтарика, він розгледів й інші деталі. У кутку стояв верстат. На ньому інструменти, акуратно розкладені. Ключі, викрутки, молотки — все чисте, змащене.
На стіні висіла стара фотографія в рамці. Олексій підійшов ближче, підніс ліхтарик. На фото був молодий дід, років тридцяти, не більше. Стоїть поруч з «Побєдою», рука на капоті, посміхається. Поруч молода бабуся у світлій сукні. Вона сміється, прикриваючи рот долонею. Позаду море. Красиве узбережжя, напевно. Щасливі, молоді, красиві, закохані.
В Олексія защипало в носі. Він відвернувся, не в силах дивитися на цю фотографію. Занадто боляче. Занадто гостро нагадувало про те, чого в нього ніколи не було. Що в нього з Іриною ніколи не було такої любові, такої близькості, такого щастя.
Він сів на старий дерев’яний стілець біля верстата, поклав голову на руки. Втомився. Смертельно втомився. Не фізично — морально. Втомився від життя, яке здавалося безглуздим. Від роботи, яка не приносила радості. Від шлюбу, який був порожньою формальністю.
«Попереду в тебе ще ціле життя». Життя. Тридцять п’ять років. Можна сказати, половина прожита. Можна сказати, ще половина попереду. Як на це дивитися?
Олексій підняв голову, подивився на машину. «Побєда» стояла в напівтемряві — чорна, мовчазна, чекаюча. Чекаюча, коли її виведуть на світло, коли знову поїде дорогами.
«Не продавай її, хоча б не одразу. Поживи з нею. Поїзди».
Дід мав рацію. Не можна одразу продавати. Треба зрозуміти, що це таке. Треба відчути. Олексій встав, підійшов до воріт гаража. Виглянув назовні. Ніч. Тиша. Рідкісні зірки пробиваються крізь хмари. Промзона спить.
Що йому робити? Куди їхати? У квартиру, яку оплатила Ірина до кінця місяця? Потім що? Шукати орендоване житло? На які гроші? Зарплата слюсаря — 25 тисяч на місяць. З них за квартиру піде 15, залишиться 10 на їжу і все інше.
Або можна використати дідові гроші. Два мільйони двісті п’ятдесят тисяч. Зняти нормальну квартиру. Або навіть купити. Можна взяти іпотеку, внести початковий внесок. Стати власником житла. Можна відкрити свій автосервіс, як радив дід. Невеликий, на 2-3 пости. Найняти помічника. Працювати на себе, а не на дядька.
Можна багато чого, але зараз… Зараз він просто хотів залишитися тут. У цьому гаражі. Поруч з машиною, яку любив дід. Поруч з пам’яттю про людину, яка вірила в нього.
Олексій повернувся в гараж, зачинив ворота зсередини. Знайшов у кутку стару ковдру, складену акуратно. Розгорнув. Чиста. Пахне нафталіном, але не сира. Дід і це передбачив. Ліг прямо на підлогу, поруч з машиною, вкрився ковдрою. Поклав рюкзак під голову. Заплющив очі.
Тиша. Спокій. Вперше за довгий час — спокій. Олексій заснув, не думаючи про завтрашній день. Не плануючи, не переживаючи. Просто заснув, немов після довгого шляху нарешті дістався додому.
Прокинувся він від холоду. Розплющив очі. Сіре світло пробивалося через щілини у воротах гаража. Ранок. Котра година? Олексій дістав телефон. Восьма ранку. П’ятниця. Робочий день. Він мав бути на роботі о дев’ятій.
Подзвонити? Сказати, що захворів? Взяти відгул? А яка різниця? Яка, по суті, різниця? Він набрав номер майстра, свого начальника.
— Григоровичу? Це Громов. Я сьогодні не прийду. Справи сімейні.
— Льохо, у нас тут аврал. Двадцять машин у черзі. Не можеш?
— Не можу. Вибач. Візьми когось на підміну.
— Та де я зараз візьму? Льохо, хоч до обіду приїдь.
— Григоровичу, у мене дід помер. Вступаю в спадщину. Похорон, документи, все це. Зрозумій.
Пауза.
— Гаразд. Але в понеділок щоб був як штик.
— Буду.
Олексій відключився. Совість злегка кольнула. Він збрехав про похорон. Вони були тиждень тому. Але майстер не знав. Та й яка різниця, врешті-решт?
Він встав, розім’яв затерплі м’язи. Ніч на підлозі гаража — не найкомфортніший відпочинок. Спина нила, шия затекла. Але в душі було дивно легко. Може, тому, що вперше за довгий час він зробив те, що хотів. Не те, що від нього очікували, а те, що хотів сам.
Олексій підійшов до машини, провів рукою по капоту. Метал холодний, гладкий. Захотілося побачити її при денному світлі. Побачити, як блищить лак, як виблискує хром. Він відчинив ворота. Ранкове світло залило гараж.
«Побєда» буквально спалахнула в цьому світлі. Чорний лак відбивав усе навколо, як дзеркало. Хромовані деталі сліпили очі. Красуня. Справжня красуня. Олексій обійшов машину навколо, розглядаючи кожну деталь. Ніяких вм’ятин, подряпин. Гума стара, але ціла. Доведеться поміняти, звичайно. Сімдесят років — це термін. Навіть якщо гума не використовувалася, вона старіє. Але в цілому машина в ідеальному стані. Музейний екземпляр.
«Від трьох до п’яти мільйонів», — сказав дід у листі. Олексій присвиснув. Він знав, що старі машини цінуються колекціонерами, але не думав, що настільки. Значить, у його розпорядженні два мільйони двісті п’ятдесят тисяч готівкою і машина вартістю від трьох до п’яти мільйонів. Разом — мінімум п’ять з гаком мільйонів.
Він багач. Несподівано для себе — багач.
Віктор отримав будинок за двадцять мільйонів. Але Віктор уже й так багатий. У нього своя компанія, нерухомість, рахунки. Йому дідовий будинок — просто ще один актив. А для Олексія ці гроші — це шанс. Шанс почати все з нуля. Шанс змінити життя.
Питання тільки — як?
Коментування закрито.