— запитала вона, фарбуючи вії перед дзеркалом у передпокої.
— Не знаю. Напевно, нічого особливого.
— Та годі. Твій дід же багатий був. Будинок у нього шикарний, у центрі. Якщо тобі дістанеться, ми нарешті зможемо нормально жити.
Олексій тоді промовчав. Не став говорити, що дід ніколи не був багатим. Що будинок він будував сам, своїми руками, вечорами після роботи. Що все життя водив службові машини, працював на державу за скромну зарплату. Що ніяких мільйонів у нього ніколи не було.
Тепер, йдучи під дощем по мокрих вулицях, Олексій розумів, що повертатися додому не хочеться. Але вибору не було. Він відчинив двері квартири близько сьомої вечора, промоклий до нитки, втомлений і спустошений. Ірина сиділа на дивані, гортала якийсь глянцевий журнал. Підняла очі, коли він увійшов.
— Ну що, як пройшло?
Олексій мовчки зняв куртку, повісив на гачок. Роззувся, пройшов у кімнату, сів на край дивана.
— Олексію, я питаю… — голос Ірини став різким. — Що тобі дісталося?
— Гараж, — тихо відповів він.
— Що?
— Гараж, старий гараж на околиці міста…
Запанувала тиша. Олексій не дивився на дружину, але відчував, як вона дивиться на нього. Відчував, як напруга в кімнаті зростає, як повітря стає щільним, важким.
— Гараж, — нарешті повторила Ірина, і в її голосі було стільки презирства, що Олексій здригнувся. — Твій дід залишив тобі гараж?
— Так.
— А твоєму братові?
— Будинок.
Ірина встала, жбурнула журнал на підлогу. Її обличчя спотворилося від люті.
— Ти знущаєшся? Будинок? Той самий будинок у центрі, який коштує мільйони?
— Ірино, послухай…
— Ні, ти мене послухай… — вона перебила його, голос зірвався на крик. — Вісім років… Вісім років я чекаю, коли наше життя нарешті зміниться… Коли ми перестанемо жити в цій конурі, перестанемо економити на кожній копійці, перестанемо бути жебраками… І що? Гараж? Чортів гараж на околиці… Це було рішення діда! Плювати я хотіла на твого діда і на його рішення. Ти невдаха, Олексію. Все життя невдаха. Навіть твій власний дід це розумів. Тому й залишив тобі цю розвалюху, а нормальний спадок віддав твоєму братові.
Олексій стиснув кулаки. Усередині все кипіло, але він намагався тримати себе в руках. Не кричати, не відповідати тим же. Він ніколи не підвищував голос на Ірину, навіть коли вона влаштовувала скандали.
— Твій брат — успішний бізнесмен. У нього квартира, машина, гроші. А ти? Що в тебе? Іржаві руки і вічно брудні нігті. Ти колупаєшся в чужих машинах за копійки і думаєш, що це життя? Я чесно заробляю…
— Чесно? — вона істерично розсміялася. — Чесно? На твою чесність не купиш навіть нові джинси! Знаєш, скільки коштують сумки, які носять мої подруги? Більше, ніж ти заробляєш за півроку.
— Тоді навіщо ти вийшла за мене заміж? — вирвалося в Олексія.
Ірина замовкла, подивилася на нього довгим оцінюючим поглядом.
— Я думала, ти змінишся. Думала, що ти амбітний, що в тебе є цілі, плани. Але ти так і залишився ніким. Слюсар на все життя. І цей гараж — це символ. Символ того, хто ти є насправді. Невдаха, якому навіть рідний дід не довірив нічого цінного.
Кожне слово було як удар. Олексій мовчав, не знаходячи, що відповісти. Та й чи потрібно було відповідати? Можливо, вона права. Можливо, він справді невдаха.
— Знаєш що? — Ірина попрямувала до спальні. — Мені це набридло. Усе набридло. Ти, твоя бідність, твоя задоволена морда. Я не збираюся все життя животіти поруч з тобою.
Вона почала діставати з шафи речі, складати їх у сумку. Олексій дивився на це, як уві сні.
— Ти йдеш?
— Звісно, йду. Думаєш, у мене немає варіантів? У мене давно є людина, яка цінує мене. Яка може забезпечити нормальне життя. Я вже місяць тому мала від тебе піти, але вирішила почекати. Думала, може, тобі хоч щось пристойне дістанеться від діда. Але ні. Гараж. Чортів гараж на околиці.
Вона запхала в сумку останні речі, застебнула блискавку.
— Ірино, почекай. Давай поговоримо…
— Про що говорити? Про те, що ти будеш обіцяти змінитися? Скільки разів ти вже обіцяв? Ні, Олексію. Все. Я втомилася чекати на диво. Дива не буде. Ти залишишся слюсарем, будеш гнити в цій квартирі, яку ми, до речі, знімаємо на мої гроші останні півроку, бо твоєї зарплати вистачає тільки на їжу.
Вона пройшла повз нього до виходу, навіть не обернувшись.
— Ключі залишу в сусідки. Квартиру я оплатила до кінця місяця. Далі живи де хочеш, хоч у своєму гаражі.
Двері грюкнули. Олексій залишився сидіти на дивані, дивлячись в одну точку. Усередині була дивна порожнеча. Ні болю, ні відчаю — просто порожнеча. Наче з нього щось витекло, залишивши після себе лише оболонку.
Він не знав, скільки просидів так. Може, годину, може, більше. За вікном зовсім стемніло. Дощ посилився, барабанив по підвіконню. У квартирі було тихо, тільки гули труби опалення.
Олексій встав, пройшов на кухню, відкрив холодильник. Там було майже порожньо. Пляшка кефіру, трохи сиру, два яйця. Він зачинив дверцята, не доторкнувшись ні до чого. Їсти не хотілося. Повернувся в кімнату, ліг на диван, втупившись у стелю.
Думки плуталися, наповзали одна на одну, не даючи зосередитися. Невдаха? «Навіть дід розумів, хто ти насправді». «У мене є людина, яка цінує мене». Слова Ірини крутилися в голові, як заїжджена платівка.
Може, вона справді права? Може, він і справді нічого з себе не являє? Тридцять п’ять років. А чого він досяг? Орендована квартира, копійчана зарплата, дружина, яка його кинула, щойно зрозуміла, що він не виправдає її сподівань. І гараж. Гараж, який дістався йому в спадок. Гараж, через який розвалилася його сім’я.
Хоча ні, не через гараж. Сім’я розвалилася давно, просто він не хотів цього помічати. Гараж був просто останньою краплею.
Олексій заплющив очі, намагаючись заснути. Але сон не йшов. Він крутився, міняв пози, але мозок відмовлявся відключатися. Перед очима спливали картини минулого дня. Обличчя нотаріуса, самовдоволена посмішка Віктора, презирливий погляд Ірини. «Живи де хочеш, хоч у своєму гаражі».
А це ж думка. Раз уже гараж є, чому б не переночувати там? Тут, у цій квартирі, все нагадувало про провал його життя. Речі Ірини в шафі, її косметика у ванній, фотографії на стіні. Ні, треба піти. Хоча б на ніч.
Олексій встав, не вмикаючи світло. Знайшов у темряві рюкзак, сунув туди зміну білизни, зубну щітку, термос. Накинув куртку, яка так і не встигла висохнути після дощу. Замкнув квартиру і вийшов на вулицю.
Було близько опівночі. Дощ припинився, але асфальт блищав від калюж. Рідкісні перехожі поспішали у своїх справах, не звертаючи уваги на самотнього чоловіка з рюкзаком.
Олексій дістав телефон, відкрив навігатор. Ввів адресу. Вулиця Промислова, гаражний кооператив «Схід». Маршрут проклався: їхати через усе місто, два автобуси з пересадкою. У цей час доби автобуси ходили рідко. Можна було взяти таксі, але Олексій вирішив заощадити.
Гроші в нього були, але небагато. Після смерті діда довелося оплатити похорон, поминки. Віктор, звичайно, не запропонував допомогу. Сказав, що в нього якраз якісь великі інвестиції, кошти заморожені.
Перший автобус прийшов через 20 хвилин. Олексій сів біля вікна, притулився чолом до холодного скла. За вікном миготіли нічні вулиці міста, освітлені вітрини цілодобових магазинів, рідкісні машини, темні вікна сплячих будинків.
Він думав про діда. Про Петра Михайловича Громова, людину, яка прожила 95 років і побачила стільки, скільки не снилося нікому з його онуків. Дід народився в 1928 році, в самий розпал сталінської індустріалізації. Дитинство припало на страшні роки. Голод, репресії, війна.
У сорок першому, коли почалася війна, дідові було 13. Він розповідав Олексію, як намагався потрапити на фронт, але його не взяли — занадто молодий. Тоді він пішов працювати на завод, виточував деталі для танків по 12 годин на добу. У сорок третьому все-таки потрапив до армії, приписав собі рік, і його взяли.
Воював дід недовго. У 1944-му отримав поранення, контузію. Комісували. Повернувся додому інвалідом, але не здався. Вивчився на шофера, влаштувався водієм в обласний комітет партії. Возив великих начальників, секретарів обкому, приїжджих зі столиці чиновників.
Це була хороша посада на ті часи. Стабільна, з пристойною зарплатою і привілеями. Дід міг їздити за спецталонами, купувати дефіцитні продукти, отримував путівки в санаторії. Але він ніколи не гребував і звичайною роботою. Вечорами підробляв — возив людей на весілля, в лікарню, на дачу.
Так він і жив. Одружився, народив двох синів — батька Олексія та Віктора. Побудував будинок, виростив дітей, провів до армії, одружив. Став дідом. Продовжував працювати майже до 80 років. Уже не водієм, а консультантом у таксопарку. Вчив молодих.
Олексій любив приїжджати до діда. Особливо в останні роки, коли дід уже майже не виходив з дому, але завжди був радий гостям. Вони сиділи на веранді, пили чай, і дід розповідав історії зі свого життя.
Про війну він говорив мало. Тільки іноді, в особливі моменти, коли пам’ять повертала його в ті страшні дні. Про те, як вони рили окопи під бомбардуваннями. Як ховали товаришів прямо на полі бою. Як він отримав поранення — осколок зачепив хребет, ще трохи, і залишився б паралізованим.
Але частіше дід розповідав про повоєнні роки. Про те, як країна відновлювалася з руїн. Як будували заводи, будинки, дороги. Як вірили у світле майбутнє, в те, що їхні діти житимуть краще.
«Ми вірили, Льошо», — говорив дід, примруживши очі від сонця. «Вірили, що все недарма. Що війна, голод, поневіряння — все це мало сенс. Що ми будуємо новий світ, справедливий, де кожна людина матиме роботу, дім, гідне життя».
«І що, діду, побудували?»
Коментування закрито.