Олена Кравчук стояла в черзі до каси районного магазину «Продукти», притискаючи до грудей пошарпану сумку-авоську. За вікнами хуртовина замітала вулиці, грудень видався цього року особливо сніжним. П’ятдесят вісім років – вік, коли вже не бігаєш супермаркетами в пошуках акцій, а ходиш у звичне місце біля будинку, де продавчині знають тебе на ім’я.
Попереду, біля самої каси, вовтузилася згорблена бабуся у вицвілій пуховій хустці. Вона висипала на прилавок дрібні гроші з потертого гаманця, перераховуючи монетки тремтячими пальцями. На стрічці лежали найскромніші покупки: батон хліба, пакет молока, три картоплини, невелика цибулина.
— Бабусю, тут не вистачає, — втомлено промовила касирка Світлана, молода жінка зі стомленими очима. — Вісімнадцяти гривень не вистачає.
— Як же так, донечко? — розгублено забелькотіла старенька, знову перебираючи монети. — Я ж рахувала вдома, все порахувала.
Позаду Олени хтось невдоволено зітхнув. Черга зростала, люди поспішали додому в негоду. Олена подивилася на зіщулену постать старенької, на її червоні від холоду руки, на дешеві покупки, і щось здригнулося всередині. Скільки разів вона сама проходила повз чуже горе, вдаючи, що не помічає. Скільки разів відверталася, щоб не бачити чужої нужди. Але сьогодні щось змусило її зробити крок уперед.
— Світлано, пробий разом із моїм, — Олена простягла через плече старенької двохсотгривневу купюру. — Я заплачу.
— Ой, люба, та що ти, — сполошилася старенька, повертаючись. — Не треба, я зараз що-небудь приберу.
— Не хвилюйтеся, бабусю, — Олена тепло посміхнулася. — Такі дрібниці, не варто й говорити.
Старенька підвела на неї очі, й Олена мимоволі здригнулася від їхнього дивного, пронизливого погляду. Очі були зовсім не старечі: ясні, глибокі, ніби бачили наскрізь, просто в душу. Жінка була маленька, тендітна, обличчя пооране глибокими зморшками, але в цих очах світилася якась незвичайна сила, давня мудрість.
— Дякую тобі, доню, — старенька згребла свої покупки в потерту картату сумку, і голос її тремтів від подяки. — Добро твоє не забудеться. Віддячиться тобі.
Олена знизала плечима, розплачуючись уже за свої продукти: курку на суп, овочі, хліб, кілька баночок консервів. Віктор увечері їхав у черговий рейс, на тиждень, може, на десять днів. Треба було приготувати йому в дорогу, та й самій на час його відсутності запастися всім необхідним.
Тридцять два роки заміжня, і весь цей час вона проводжала його в рейси, чекала повернення, готувала, прала, прибирала. Життя текло по накатаній колії, монотонне, передбачуване. Вона вже взяла сумки, збираючись виходити, коли відчула несподівано сильний дотик до рукава свого потертого пальта. Старенька стояла поруч, вчепившись у край тканини своїми жилавими пальцями з такою силою, що Олена навіть не змогла відразу відсторонитися.
— Послухай мене уважно, доню, — прошепотіла вона, присуваючись зовсім близько, так що Олена відчула її подих. Пахло від старенької нафталіном, сухими травами і чимось ще невловимим, давнім. — Коли чоловік на ніч поїде, сніг у дворі не чіпай. Чуєш мене? Як би він тобі не велів, не чисти до ранку. Нехай лежить недоторканий, білий.
— Що? — Олена розгублено моргнула, намагаючись зрозуміти сенс дивних слів. — Який сніг?
— Не чіпай сніг до ранку, — повторила старенька повільно, чітко, ніби вбиваючи кожне слово у свідомість Олени. Пальці її стискали рукав ще міцніше, майже до болю. — Обіцяй мені. Це дуже важливо. Життя твоє від цього залежить, повір старій.
— Так, добре, добре, — машинально погодилася Олена, вивільняючи руку і мимоволі відступаючи на крок.
Серце забилося тривожно, незатишно стало від цього пильного, майже гіпнотичного погляду….
Коментування закрито.