— Проходь.
— Ваша зустріч добігла кінця?
— Так, усі розбіглися.
— А ти якими долями?
— Хотів віч-на-віч переговорити. Віро, поділися секретом, як ти змогла досягти таких висот?
— Про що ти?
— Ну, стати настільки забезпеченою.
— Секрету немає: багато вчилася, гарувала без вихідних, мріючи вирватися з комунального пекла. Дослужилася до головного технолога, а там і з чоловіком доля звела. Ми обоє починали з нуля. Борсалися в цьому котлі, не опускаючи рук, і в підсумку сколотили пристойний капітал.
— Віро, я давно хотів зізнатися… в юності ти мені шалено подобалася, просто я був занадто боязким.
— Чому ж?
— Через ярлик «Опудало»?
— Мабуть, так. Панічно боявся стати ізгоєм разом із тобою. Думав, не впораюся із суспільним осудом.
— Дивно чути це від хірурга. Твоя професія вимагає сталевих нервів і твердого характеру.
— У роботі все інакше.
— Сумніваюся.
— Тобі з боку видніше.
У цей момент екран Віриного смартфона яскраво засвітився.
— Треба ж, а П’ятаков хлопець без комплексів. Уже строчить повідомлення: благає вибити йому іпотеку на котедж у Берізках за пільговими ставками.
— Ну й блазень гороховий.
