— І висадили.
Лікар похитав головою, щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс. У його погляді промайнула огида.
— Тиск 100 на 60, пульс 120, — доповіла медсестра.
— Погано, — констатував лікар. — Терміново в машину.
Слідом за швидкою під’їхала поліцейська машина. З неї вийшли двоє співробітників у формі. Один, старший, підійшов до лікаря. Другий, молодий, попрямував до Аліси.
— Доброго дня, старший лейтенант Петров. Ви викликали?
— Я… — кивнула Аліса.
— Що сталося?
Вона, заїкаючись, почала розповідати. Про поїздку на дачу, про біль, про те, як чоловік і свекруха відмовилися везти її в лікарню і врешті-решт кинули тут.
— Вони поїхали на вашій машині? — уточнив поліцейський.
— Так. Машина оформлена на мене.
— Документи з собою?
— У сумочці.
Молодий лейтенант знайшов у її сумці документи на машину, вивчив їх.
— Зрозуміло. Значить, неправомірне заволодіння. Заяву писати будете?
— Буду, — твердо сказала Аліса, згадавши слова брата.
У цей момент її вже вкладали на ноші. Лікар зробив їй якийсь укол у вену, і біль почав потроху відступати, змінюючись тупою слабкістю.
— Диктуйте, я запишу, — сказав поліцейський, діставши блокнот.
Лежачи на ношах, по дорозі до машини Аліса диктувала:
— Прошу притягнути до кримінальної відповідальності мого чоловіка, Соколова Дениса Ігоровича, та його матір, Соколову Зою Павлівну, за фактом залишення мене в завідомо небезпечному для життя і здоров’я стані, а також за фактом неправомірного заволодіння належним мені транспортним засобом.
— Усе записав. — Лейтенант закрив блокнот. — Одужуйте. Ми займемося вашими родичами. Орієнтування на машину вже передано на всі пости. Далеко не втечуть.
Її занесли в швидку. Дверцята зачинилися. Машина з увімкненою сиреною рвонула з місця. Аліса лежала на кушетці, дивлячись на дерева, що пропливали за вікном. Укол подіяв, біль притупився, але на його місце прийшло крижане усвідомлення того, що сталося. Її кинули помирати. Найближчі люди. Вона закрила очі. Перед внутрішнім поглядом постало обличчя Дениса — розгублене, жалюгідне, перелякане. І обличчя Зої Павлівни — зле, тріумфуюче. «Помри, жебрачко». Вона ніколи не пробачить їм цього. Ніколи.
У лікарні на неї вже чекали. Приймальне відділення, метушня, швидкі запитання, каталка, коридори, операційна… Останнє, що вона пам’ятала — яскраве світло лампи над головою і чийсь спокійний голос: «Не хвилюйтеся, зараз ви заснете».
Прийшла до тями вона в палаті. За вікном було темно. Поруч з ліжком на стільці сидів Міша. Він дрімав, опустивши голову на груди.
— Мішо… — покликала вона. Голос був хрипким і слабким.
Він тут же стрепенувся і розплющив очі.
— Алісо! Ти як?
Вона спробувала посміхнутися, але вийшла гримаса болю. У животі все тягнуло і нило.
— Тебе прооперували?
— Вчасно. Лікар сказав, ще б година-дві, і міг би бути перитоніт. Апендицит лопнув.
— Ясно.
— Я говорив з лікарем. Тобі потрібен спокій. Кілька тижнів доведеться тут полежати.
— А вони… — запитала вона.
Міша посміхнувся. Похмуро, без веселощів.
— А їх затримали. Як я і передбачав. Їх зупинив патруль ДПС на під’їзді до дачного селища. Вони спочатку намагалися качати права, кричали, що це їхня машина. Але коли їм показали орієнтування про викрадення і документи на твоє ім’я, здулися.
— І що тепер?
— А тепер вони у відділенні дають свідчення. Я щойно звідти. Картина маслом, Алісо. Зоя Павлівна верещить, що це ти все підлаштувала, щоб її зганьбити. Денис бекає щось про те, що він не хотів, що його мати змусила. Жалюгідне видовище.
— Їх посадять?
— За статтею «Залишення в небезпеці» — до року позбавлення волі. За викрадення — там штраф або теж строк, залежить від обставин. Але я зроблю все, щоб вони отримали по максимуму. Я вже зв’язався зі слідчим, передав усі матеріали. Твої свідчення, довідка з лікарні. У них немає шансів.
Аліса мовчала, перетравлюючи почуте. Суд, в’язниця. Все це здавалося якимось поганим сном.
— Вони дзвонили?
— Намагалися. Я твій телефон забрав. Там 50 пропущених від Дениса і 30 від його матусі. Я заблокував їхні номери. Тобі зараз не до них.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— Нема за що. — Він узяв її за руку. — Ти тільки одужуй. А з цими виродками я розберуся.
Він посидів з нею ще трохи, розповів, що привіз їй необхідні речі, домовився з медсестрою, щоб за нею доглянули. Потім пішов, пообіцявши приїхати завтра вранці.
Аліса залишилася сама в тиші палати. За вікном гавкав собака. Десь у коридорі тихо перемовлялися медсестри. Вона лежала і думала про те, що її старе життя закінчилося. Там, на тому курному узбіччі. І тепер починалося нове. Незрозуміле, лякаюче, але точно інше. Без Дениса. Без Зої Павлівни. Без брехні та зради. І чомусь від цієї думки їй стало не страшно, а навпаки — спокійно.
Минула ніч, наповнена болем, тривожними снами і тихим плачем у подушку. Аліса прокидалася від кожного шурхоту в коридорі, і їй здавалося, що зараз відчиняться двері й увійде Денис або, що ще гірше, Зоя Павлівна. Але двері не відчинялися, і під ранок вона, змучена, все-таки провалилася у важкий сон…
Коментування закрито.