Аліса дивилася на чоловіка, і в її свідомості, що туманилася від болю, билася тільки одна думка: «Вибери мене, будь ласка, хоча б раз. Вибери мене, а не її».
— Мамо, ти не розумієш, — почав Денис тремтячим голосом. — Алісі справді погано. Це може бути серйозно.
— Серйозно, — Зоя Павлівна презирливо скривила губи. — Серйозно — це коли в тебе інфаркт, а не коли живіт прихопило від несвіжого йогурту. Я тобі сказала, Денисе: відвези мене на дачу. У мене там усе готово, тітка Валя чекає. Не збираюся я через її примхи змінювати свої плани.
Вона говорила так, ніби Аліси в машині взагалі не було. Ніби вона була не живою людиною, що страждає, а неживим предметом, прикрою перешкодою.
— Але я не можу її тут кинути! — майже викрикнув Денис.
— А хто каже кидати? — не моргнувши оком, відповіла Зоя Павлівна. — Відвези мене, це займе пів години туди і пів години назад. А потім повертайся і вези свою дорогоцінну дружиноньку куди хочеш. Хоч у Дніпро, хоч на край світу.
Аліса слухала цей діалог і відчувала, як остання надія вмирає. Година. Ціла година дорогоцінного часу, якого в неї, можливо, вже не було. Кожен поштовх машини, кожна хвилина зволікання могли стати фатальними.
— Денисе, ні, — прошепотіла вона. — Не можна… чекати.
Він обернувся, і вона побачила в його очах паніку й розгубленість. Він був як хлопчисько, спійманий між двох вогнів, що не знав, кого слухати.
— Ну ось, вона тобі вже наказує, — отруйно зауважила свекруха. — Зовсім під каблук загнала. Я тебе не так виховувала, синку. Чоловік повинен мати свою думку, а не танцювати під дудку дружини.
Ці слова стали останньою краплею. Денис стиснув щелепи, його обличчя скам’яніло.
— Добре, мамо, — сказав він глухо. — Сідай у машину.
Аліса не повірила своїм вухам. Невже? Невже він зараз…
— Куди ми їдемо? — запитала Зоя Павлівна з переможною посмішкою, відкриваючи дверцята.
— У лікарню, — відрізав Денис. — Усі разом. А потім на дачу.
— Ні! — заревла свекруха так, що Аліса здригнулася. — Я сказала: я в лікарню не поїду. Мені нема чого там робити. Це її проблеми, не мої.
— Денисе, ти мене чуєш? У тебе є мати, яка тебе виростила, яка все життя тобі присвятила. І є вона, — Зоя Павлівна ткнула пальцем у бік заднього сидіння. — Прийшла дівка, яка сьогодні є, а завтра немає. Так кого ти вибереш?
Ультиматум пролунав у дзвінкій тиші. Це була не просто суперечка про те, куди їхати. Це було питання лояльності, питання всього його життя. Аліса затамувала подих. Вона дивилася на потилицю чоловіка, на його напружені плечі й чекала. Секунди тягнулися як години.
Денис мовчав. Він дивився прямо перед собою на порожню дорогу. Потім він повільно повернув голову до матері.
— Мамо, сідай, будь ласка, — сказав він втомлено. — Поїдемо в лікарню.
Зоя Павлівна зрозуміла, що програє. Її обличчя спотворилося від люті.
— Ах так! Значить, ти вибрав її? — закричала вона. — Цю жебрачку без роду без племені, а на матір тобі начхати? Ну що ж, тоді знай: сина в мене більше немає. Можеш забути мою адресу, мій телефон. Я для тебе померла.
Вона зачинила дверцята з такою силою, що машина здригнулася. Денис сидів нерухомо, дивлячись в одну точку. Аліса бачила, як по його щоці повільно котиться сльоза — одна, скупа, чоловіча. Їй стало його шкода. Шкода, що йому доводиться проходити через це. Але водночас вона відчула прилив вдячності. Він вибрав її. Він не залишив її.
— Поїхали, — прошепотіла вона.
Денис здригнувся, ніби прокинувшись. Він кивнув, увімкнув передачу. Але в цей момент Зоя Павлівна знову розчинила передні двері.
— Я передумала, — сказала вона крижаним тоном. — Ти правий. Треба допомогти хворій.
Вона сіла на сидіння, зачинила двері й схрестила руки на грудях, втупившись уперед. Денис з полегшенням зітхнув і рушив машину з місця. Аліса не поділяла його оптимізму. Вона знала свою свекруху. Таке приниження вона не пробачить. Ця раптова покірність була лише затишшям перед справжньою бурею. І Аліса, на свій жах, виявилася правою.
Вони їхали мовчки хвилин десять. Денис увімкнув навігатор, який показував, що до найближчої лікарні у Вільногірську ще близько п’ятнадцяти кілометрів. Аліса знову зіщулилася на сидінні, біль не відступав. Вона закрила очі, намагаючись відключитися, але кожен рух машини віддавався болісним спазмом.
Раптом Зоя Павлівна сказала спокійним, майже байдужим тоном:
— Денисе, зупини, будь ласка. Мені потрібно в туалет.
Денис слухняно з’їхав на узбіччя. Навколо був ліс, траса була майже порожньою.
— Мамо, тут же немає нічого. Може, дотерпиш до лікарні?
— Не дотерплю, — відрізала вона. — Я швидко.
Вона вийшла з машини і зникла за деревами. Денис заглушив мотор. Він повернувся до Аліси.
— Як ти?
— Погано, — прошепотіла вона. — Поїхали швидше. Зараз мама повернеться, і поїдемо.
Він дістав телефон, почав щось дивитися. Аліса лежала на задньому сидінні, прислухаючись до звуків лісу. Птахи співали, вітер шелестів у листі. Десь далеко проїхала фура. Зоя Павлівна не поверталася. Минуло п’ять хвилин, десять.
— Де вона? — занепокоївся Денис. — Мамо! — крикнув він у вікно.
Тиша. Він вийшов з машини й обійшов її.
— Мамо, ти де?
У цей момент задні двері з боку Аліси розчинилися. На порозі стояла Зоя Павлівна. Обличчя її було перекошене від злості.
— Виходь! — прошипіла вона.
— Що? — не зрозуміла Аліса.
— Виходь, я сказала! — свекруха схопила її за руку і смикнула на себе. — Ти нам не потрібна! Симулянтка!
Аліса скрикнула від болю й несподіванки.
— Денисе! — покликала вона.
Денис підбіг, побачив, що відбувається, і завмер.
— Мамо, ти що робиш?
— Позбуваюся її! — крикнула Зоя Павлівна. — Вона зіпсувала нам життя! Через неї ти зі мною сваришся? Нехай забирається!
Вона тягла Алісу з машини, а та була занадто слабка, щоб чинити опір. Вона майже вивалилася на траву, дивом утримавшись на ногах.
— Денисе, допоможи! — благала вона.
Але Денис стояв і дивився. Він не рухався. Він просто стояв і дивився, як мати витягує його хвору дружину з машини. Він знову вибрав. І цього разу його вибір був остаточним.
— Помри, жебрачко! Нам твої проблеми не потрібні! — слова свекрухи прозвучали як постріл у приголомшливій тиші лісу. Вони вп’ялися у свідомість Аліси, випалюючи все інше: біль, страх, надію.
Вона стояла на колінах на жорсткій колючій траві узбіччя, тримаючись за живіт, і дивилася, як Денис, її чоловік, стоїть за кілька кроків, опустивши голову. Він не дивився на неї. Він не міг або не хотів бачити її приниження. Він дозволив цьому статися.
— Мамо, не треба! — пробурмотів він нарешті.
Але голос його був таким слабким і безвольним, що прозвучав радше як виправдання, а не як протест.
— Треба, Денисе, треба! — відрізала Зоя Павлівна. Її очі горіли нездоровим блиском. Вона була у своїй стихії, впиваючись владою і безкарністю. — Вона хотіла зіпсувати нам відпочинок? Отримай. Нехай тепер сама добирається до своєї лікарні. Може, хоч розуму набереться.
Вона підійшла до задніх дверей, витягла з салону маленьку сумочку Аліси і жбурнула їй під ноги. Телефон, ключі, гаманець — усе, що в неї було.
— Забирай свої манатки! — кинула свекруха. — І щоб я тебе більше не бачила!
Аліса дивилася на них, на цих двох людей, які ще вранці були її родиною, і не впізнавала їх. Це були чудовиська, монстри в людській подобі. Біль у животі на мить відступив, затулений болем іншим, набагато страшнішим — болем зради.
Вона перевела погляд на Дениса.
— Денисе… — прошепотіла вона. І в цьому шепоті було останнє, відчайдушне благання.
Він підняв очі, і вона побачила в них… нічого. Порожнечу. Там не було ні любові, ні жалю, ні навіть злості. Тільки страх перед матір’ю і бажання, щоб усе це скоріше закінчилося.
— Пробач, — видавив він. — Мама права. Ти сама винна…
Коментування закрито.