— У мене все гаразд, — ухилилася від прямої відповіді Аліса.
— Я радий. Правда, радий. Ти заслуговуєш на щастя. Пробач мені ще раз за все.
Він поклав слухавку. Аліса ще довго сиділа з телефоном у руці, дивлячись у темне вікно. Рак. Це було страшно. Навіть для такої людини, як Зоя Павлівна.
Вона думала всю ніч. А вранці прийняла рішення. Вона поїхала в ту комуналку на околиці міста. Двері їй відчинив Денис.
Він виглядав виснаженим. У кімнаті було тісно, пахло ліками. На старому залізному ліжку, вкрита вицвілою ковдрою, лежала Зоя Павлівна. Вона перетворилася на тінь: схудла, з пергаментною шкірою і величезними запалими очима.
— Здрастуй, Алісо, — прошепотіла вона. Голос було ледь чути.
— Доброго дня, Зоє Павлівно. — Аліса підійшла до ліжка.
Вони дивилися один на одного. Погляд свекрухи більше не був злим і владним. У ньому були тільки біль і страх.
— Пробач мені, — видихнула вона.
Аліса кивнула.
— Я вас пробачила.
Вона не знала, чи була це правда. Але в той момент їй здалося, що це єдино правильні слова. Вона пробула там недовго, хвилин десять. Поговорила з Денисом, запитала, чи потрібна допомога. Він похитав головою: «Справляємося».
Коли вона вийшла на вулицю, пішов перший сніг. Великі пухнасті пластівці повільно кружляли в повітрі, вкриваючи сірий асфальт білою ковдрою. Аліса підняла обличчя до неба і підставила його сніжинкам. Вона пробачила їх. Не заради них. Заради себе. Щоб відпустити минуле і йти далі.
Вона сіла в свою червону машину, завела мотор і поїхала додому. У свою світлу, затишну квартиру, де її ніхто не чекав. Але де їй було добре і спокійно. Вона їхала засніженим містом, і на душі в неї було легко.
Вперше за довгий час вона відчувала, що війна, яку вона вела два роки, справді закінчилася. Закінчилася не вироком суду, а її власним прощенням. Вона виграла. Вона відстояла своє право на життя, на щастя, на свободу.
І тепер перед нею була нова, чиста, як перший сніг, дорога. Дорога в майбутнє, яку вона збудує сама.
Коментування закрито.