— Не хочу, — скривилася Аліса.
— Треба. По-перше, там твої особисті речі. По-друге, потрібно офіційно розірвати договір оренди з господинею. Я поїду з тобою.
Вони поїхали наступного дня. Аліса відчинила двері своїм ключем. У квартирі було тихо і якось незатишно. Пахло пилом і запустінням. Речі Дениса і Зої Павлівни були розкидані, на кухні стояв брудний посуд.
— Свинарник, — коротко сказав Міша.
Аліса пройшла в спальню. Її речі були звалені в купу в кутку. Вона мовчки дістала валізи і почала їх збирати. Міша допомагав їй. Вони працювали швидко, намагаючись не розмовляти. Кожен предмет нагадував про минуле життя. Ось фотографія, де вони з Денисом на морі — щасливі, засмаглі. Вона кинула її в сміттєвий пакет. Ось плед, який він подарував їй на річницю. Вона склала його і поклала в коробку з речами, які віддасть на благодійність.
Коли вони вже закінчували, у замку повернувся ключ. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Денис. Він, мабуть, не очікував їх тут побачити. Завмер, дивлячись на коробки та валізи.
— Ви… що ви тут робите?
— Збираємо речі, — відповів Михайло. — Аліса тут більше не живе.
— Але… це ж наша квартира.
— Це орендована квартира, договір оренди на ім’я Аліси. Вона його розриває. Тобі доведеться з’їхати.
— Куди? — розгублено запитав Денис. — Мені нікуди йти.
— До мами? Це не наші проблеми, — відрізав Міша. — У тебе є два дні, щоб звільнити приміщення.
Денис подивився на Алісу.
— Алісо, ну поговори зі мною.
Вона похитала головою.
— Нема про що говорити, Денисе. Усе сказано.
Вона взяла останню коробку і попрямувала до виходу. Міша пішов за нею. Денис залишився стояти посеред порожніючої квартири. Один.
Вони перевезли речі до Міші. Він виділив Алісі одну кімнату під її «склад», як він жартував. Увечері, розбираючи коробки, Аліса натрапила на старий фотоальбом. Вона відкрила його. З фотографії на неї дивилися її батьки. Молоді, щасливі. Вони померли в автокатастрофі, коли їй було двадцять. Міша тоді взяв на себе всі турботи. Він став для неї і братом, і батьком. Вона перегорнула сторінку. Ось вона з Мішею, ще школярі. Він обіймає її за плечі. Вона сміється.
Вона закрила альбом. Сльози текли по щоках. Вона плакала не про Дениса. Вона плакала про свою зруйновану віру в любов, у сім’ю, у те, що близька людина не може зрадити. Міша увійшов у кімнату, побачив її сльози, сів поруч, обійняв.
— Поплач, — сказав він тихо. — Це треба пережити.
І вона плакала в нього на плечі. Довго, гірко, виплакуючи весь біль, всю образу, все розчарування. А він просто гладив її по голові й мовчав. І в цьому мовчанні було більше підтримки, ніж у всіх словах Дениса за два роки їхнього шлюбу.
Суд відбувся через два місяці. Аліса прийшла в будівлю суду разом з Михайлом. Вона була спокійна. За ці місяці вона пройшла через усі стадії: гнів, заперечення, депресію. Тепер настало прийняття. Вона прийняла той факт, що її шлюб був помилкою, що людина, яку вона кохала, виявилася слабким і безвольним зрадником. І вона була готова поставити в цій історії крапку.
Денис і Зоя Павлівна сиділи на лаві підсудних. Вони виглядали погано. Денис схуд ще більше, костюм висів на ньому, як на вішаку. Зоя Павлівна постаріла років на десять, її обличчя перетворилося на сіру зморшкувату маску. У них був державний адвокат, молодий хлопець, який дивився в підлогу і, здавалося, сам не вірив у те, що говорить.
Процес був недовгим. Прокурор зачитав обвинувачення. Були вислухані свідчення Аліси, свідків, поліцейських, лікарів швидкої допомоги. Михайло виступив як представник потерпілої. Він говорив чітко, жорстко, оперуючи фактами і статтями закону. Він розповів суду не тільки про саму подію, а й про те, як Зоя Павлівна систематично принижувала Алісу, як Денис цьому потурал…
Коментування закрито.