Наталя посміхнулася — гірко, криво.
— Перші роки добре. Принаймні, мені так здавалося. Я була маленька, нічого не пам’ятала про минуле, не знала, що в мене є сестра. Дорохови були… нормальними. Не злими, не жорстокими. Просто холодними. Батько багато працював, мати займалася господарством. Мене годували, одягали, відправляли до школи. Але любові — тієї справжньої, теплої любові, про яку пишуть у книгах, — її не було. Я росла, як квітка в горщику на підвіконні: поливають, але не помічають.
Вона замовкла. Офіціантка принесла її каву, поставила на стіл і пішла.
— Коли мені виповнилося тринадцять, мати захворіла. Важко, невиліковно. Рак, як і у твоєї мами, як дивно це не звучить. Наче прокляття якесь висить над нашою сім’єю. — Наталя похитала головою. — Вона згасала кілька місяців. І однієї ночі, за тиждень до смерті, покликала мене до себе.
Даша затамувала подих.
— Вона лежала в ліжку, маленька, висохла, майже прозора. Я сіла поруч, взяла її за руку. І тоді вона сказала. — Голос Наталі здригнувся. — Вона сказала: «Пробач мені, дівчинко. Я мала розповісти тобі раніше. У тебе є сестра, близнючка. Вас розлучили в дитячому будинку. Я не знаю, де вона, не знаю, чи жива. Але ти повинна знати правду».
— І ви їй повірили?
— Не одразу. Спочатку я думала, що це марення вмираючої. Що ліки плутають їй думки. Але потім вона дістала з-під подушки конверт. Старий, пожовклий. Всередині була та сама фотографія — дві дівчинки в однакових сукнях. І свідоцтво про удочеріння з моїм справжнім ім’ям. Виявляється, мене звали інакше до того, як Дорохови мене забрали. Мене звали Ната. А мою сестру — Оля. Наталя та Ольга. Нас назвали на честь якихось родичок біологічної матері.
Даша відчула, як до горла підступає клубок. Ната й Оля. Дві дівчинки, дві половинки одного цілого, розірвані долею.
— Після смерті прийомної матері я почала шукати, — продовжувала Наталя. — Мені було тринадцять. Я була одна. Батько до того часу зовсім віддалився. Його цікавила тільки робота. Я писала запити в архіви. Шукала інформацію про дитячий будинок, звідки нас забрали. Але скрізь натикалася на стіни. Архиви згоріли. Документи загубилися. Люди, які могли щось знати, померли або поїхали. Це було як шукати голку в копиці сіна, яка постійно горить.
— Двадцять років, — прошепотіла Даша. — Ви шукали двадцять років.
— Двадцять три, якщо точно. З перервами. Іноді я впадала у відчай, кидала пошуки на місяці, навіть роки. Потім знову починала. Це стало… — Вона помовчала, підбираючи слово. — Нав’язливою ідеєю. Сенсом життя. Я не могла зупинитися, розумієш? Десь там, у світі, була моя сестра. Моя друга половина. Людина, з якою ми ділили одну утробу. Одне серцебиття. Як я могла не шукати її?
Даша дивилася на жінку перед собою і бачила в ній щось знайоме. Не тільки мамині риси — щось інше. Ту саму одержимість, ту саму нездатність здатися, яка була у мами, коли та боролася з хворобою до останнього дня.
— Пів року тому мені нарешті пощастило, — сказала Наталя. — Я знайшла жінку, яка працювала в тому дитячому будинку на початку дев’яностих, якраз коли нас забирали. Їй було вже за сімдесят. Вона погано пам’ятала деталі. Але одне вона пам’ятала точно: близнючок, Нату й Олю, забрали різні сім’ї в один і той же день. Олю відвезли на захід, Нату — на схід. Вона навіть згадала прізвище сім’ї, яка забрала Олю. І я почала шукати по цій ниточці.
— І знайшли маму.
— Знайшла. Тільки занадто пізно.
Вони помовчали. За вікном почав накрапати дощ — дрібний, противний, осінній.
— Наталю… — Даша зібралася з духом. — Я вчора говорила з бабусею. З маминою свекрухою. Вона… вона знала про вас. Знала, що у мами є сестра. І мовчала всі ці роки.
Наталя здригнулася.
— Знала? Звідки?
— Бабуся Рая проговорилася. Давно, ще до весілля моїх батьків. Бабуся Зіна почула і вирішила мовчати. Щоб «захистити сім’ю», як вона сказала.
На обличчі Наталі промайнула тінь — швидка, темна.
— Значить, твоя мама могла дізнатися про мене, — промовила вона повільно. — Могла шукати. Могла знайти. Але їй не дали цього шансу.
— Вона не пам’ятала вас. Їй було три роки.
— Коли? Я теж не пам’ятала! — перебила Наталя. — Але я дізналася правду і почала шукати. А їй навіть не сказали. Її позбавили вибору.
У її голосі з’явилася гіркота — глибока, застаріла. Даша раптом зрозуміла: ця жінка несе в собі не тільки тугу за втраченою сестрою, а й злість. Злість на тих, хто розлучив їх. На тих, хто міг з’єднати і не зробив цього.
— Бабуся Зіна сказала мені бути обережною, — вирвалося у Даші. — Сказала, що «люди не завжди такі, якими здаються».
Наталя подивилася на неї довгим поглядом.
— І ти думаєш, це про мене?
— Я не знаю. Я взагалі вже нічого не знаю.
— Дашо… — Наталя нахилилася вперед, і її голос став м’якшим. — Я розумію, що ти мені не довіряєш. Ти мене не знаєш. Я для тебе чужа жінка, яка з’явилася нізвідки з неймовірною історією. Але я можу довести все, що розповіла. У мене є документи. Фотографії. Результати генетичного тесту, який я зробила, коли знайшла інформацію про твою маму. Якщо хочеш, ми можемо зробити тест разом. Ти і я. Щоб ти знала напевно.
— Генетичний тест?
Коментування закрито.