— Колізія. Ну… невидима межа. Дивися, у кожного об’єкта ніби є оболонка. Підлога — це теж об’єкт. Персонаж доходить до його межі й не проходить крізь неї.
Андрій подумав.
— Тобто як несуча конструкція. Є те, на чому все тримається. Прибери — і все завалиться.
Єгор засміявся.
— Ну, приблизно. Тільки в програмуванні можна прибрати що завгодно. Просто потім усе зламається.
— У будівництві теж можна прибрати що завгодно, — серйозно сказав Андрій. — І теж усе зламається.
Вони обоє розсміялися.
Я сиділа поруч і дивилася на них. На сина і батька, які говорили про код і будівництво, про невидимі межі й опори, про те, що можна прибрати, а чого не можна чіпати, якщо не хочеш зруйнувати все.
І мені раптом здалося, що це не просто розмова про гру.
У нашій сім’ї теж нарешті з’явилися ці невидимі межі. Те, чого не можна переступати. Те, чого не можна виправдовувати. Те, чого не можна руйнувати заради зручної тиші.
Єгор показував гру ще хвилин двадцять. Пояснював, де схитрував, де знайшов обхідний шлях, де ще хоче переробити механіку. Андрій ставив запитання. Іноді смішні, іноді незграбні, але справжні.
Він не розумів до кінця, але хотів зрозуміти.
А це різні речі. Дуже різні.
Потім Єгор закрив ноутбук і потягнувся.
— Гаразд, я спати. Завтра контрольна з математики.
— Ти готовий? — запитав Андрій.
— Більш-менш.
Для Єгора це була майже впевнена відповідь.
Він узяв ноутбук, дійшов до дверей і раптом зупинився. Обернувся. Подивився на нас обох. Я бачила, що він хотів щось сказати, але передумав.
Лише кивнув.
— На добраніч.
— На добраніч, — відповіли ми майже одночасно.
Він пішов. Двері його кімнати зачинилися тихо, без грюкоту.
Ми з Андрієм залишилися на дивані. У кімнаті стояла тиша. Не та колишня, важка, у якій ховалися страх і недомовленість. Інша. Хороша. Спокійна.
Андрій узяв мене за руку.
Я не забрала.
За вікном був квітневий вечір. Пізній, але ще світлий. Так буває навесні, коли день уже витягнувся, а холод ще не відступив остаточно. Десь у дворі було чути дитячі голоси, сміх, глухий удар м’яча об стіну.
Звичайний вечір.
Я думала про те, що за кілька місяців Єгорові виповниться п’ятнадцять. Що, можливо, до осені Павло Сергійович скаже нам: планові зустрічі можна зробити рідшими, хлопець справляється. Що психологиня Андрія, напевно, колись скаже щось подібне і про свого пацієнта.
Життя тривало.
Не красивим ривком уперед. Не так, ніби все погане залишилося за зачиненими дверима. А єдиним способом, яким воно взагалі вміє тривати: день за днем. Розмова за розмовою. Одне розв’язане завдання за іншим.
Я думала ще про одне…
