«Тому що твій тато любить тебе. І хоче для тебе найкращого. Навіть якщо зараз не розуміє, що це таке».
Вона поцілувала Мишка в маківку, випросталася і вийшла. Двері зачинилися.
Мишко залишився стояти посеред коридору. Потім повільно повернувся до батька. В його очах не було гніву. Тільки питання. Німе, страшне питання: «Чому?» Дмитро не зміг відповісти. Наступного дня прийшла нова няня. Олена Іванівна Карпова. П’ятдесят вісім років.
Диплом НПУ імені Драгоманова. Двадцять років досвіду роботи з дітьми з особливостями розвитку. Рекомендації від трьох сімей. Публікації у фахових журналах. Ідеальне резюме. Холодні очі. Вона прийшла з власною програмою занять, розписаною по хвилинах на місяць уперед.
Восьма ранку — розвиток мовлення. Дев’ята — математика. Десята — дрібна моторика. Одинадцята — жестова мова. Обід — суворо о дванадцятій тридцять. Прогулянка — тридцять хвилин. Денний сон — обов’язково. Жодних млинців. Жодних ігор. Жодної багнюки. Мишко сидів за столом і дивився на Олену Іванівну порожніми очима.
Вона пояснювала вправи з артикуляційної гімнастики. Хлопчик слухняно відкривав рот, висовував язик, повторював беззвучні рухи. Як робот. Як заведена іграшка. Дмитро спостерігав через камеру з офісу. Дивився на сина і відчував, як усередині все стискається в тугий вузол.
«Це правильно», — повторював він собі. — «Це професійно. Це безпечно». Це смерть. Він вимкнув монітор і спробував зосередитися на роботі. Не виходило. Перед очима стояло обличчя Мишка в той момент, коли Віра йшла. Телефон завібрував. Повідомлення від Людмили Борисівни: «Бачу, ти найняв нормального фахівця. Правильне рішення. Приїду в п’ятницю перевірити прогрес».
Дмитро не відповів. Увечері він повернувся додому о дев’ятій. Олена Іванівна чекала зі звітом.
— Михайло займався добре. Виконав 70% завдань. Решту 30% не впорався, але це нормально на початковому етапі. Я склала корекційний план на тиждень.
— Як він почувався? — запитав Дмитро.
Олена Іванівна подивилася на нього з подивом.
— Тобто?
— Емоційно. Він був щасливий? Сміявся?
Вона знизала плечима.
— Діти з його особливостями часто емоційно скуті. Це нормально. Головне, освітній процес іде.
Дмитро кивнув. Вона пішла.
Він пройшов до дитячої. Мишко вже лежав у ліжку, вкритий ковдрою. Очі відкриті й дивляться в стелю. Дмитро присів на край ліжка.
«Привіт», — показав жестами.
Мишко не відповів. Навіть не повернув голови.
«Як минув день?»
Мовчання.
«Тобі подобається нова вчителька?»
Мишко повільно повернувся до батька. Подивився прямо в очі. І показав жестами:
«Де Віра?»
Дмитро відчув, як клубок підкотився до горла.
— Вона більше не працює у нас, Мишко.
«Чому?»
— Тому що… — Він не знав, як пояснити. — Тому що Олена Іванівна краща. Вона професіонал.
«А Віра?»
— Віра хороша людина. Але їй не можна бути твоєю нянею.
Мишко дивився на батька довго. Потім повільно показав:
«Я зрозумів».
Відвернувся до стіни. Закрив очі. Розмову закінчено. Дмитро сидів ще хвилину, дивлячись на спину сина. Потім встав і вийшов. У коридорі дістав телефон. Відкрив галерею. Там було єдине відео, яке він зняв три тижні тому випадково, коли перевіряв новий телефон.
На відео Мишко і Віра на кухні. Печуть млинці. Сміються. Дмитро увімкнув звук. Почув сміх Віри. Побачив посмішку сина. Вимкнув відео. «Видалити?» Палець завис над кнопкою. Не зміг. Минув тиждень. Олена Іванівна працювала як швейцарський годинник.
Чітко, систематично, бездоганно. Мишко виконував усі завдання, отримував наклейки за успіхи, просувався за програмою і помирав на очах. Він перестав посміхатися. Перестав ставити питання. Перестав підходити до батька вечорами. Повернувся в ту саму клітку, з якої Віра його витягла.
Дмитро бачив це. Щодня. Щохвилини. І не знав, що робити. У четвер увечері він прийшов додому раніше, ніж зазвичай. Олена Іванівна вже пішла. Мишко сидів у дитячій за столом і розфарбовував картинку. Частина розвивального завдання. Дмитро підійшов, подивився.
Картинка була розфарбована акуратно, рівно, правильно. Небо синє, трава зелена, сонце жовте. Безжиттєво. Він згадав брудну пташку, яку Мишко зліпив у калюжі. Криву, неправильну і сповнену життя.
«Мишко…» — він торкнувся плеча сина.
Хлопчик підняв голову.
«Хочеш погуляти?»
Мишко подивився на годинник на стіні. Показав жестами:
«Зараз не час для прогулянки. Олена Іванівна сказала, прогулянка тільки о третій годині дня».
— Я твій тато. Я можу змінити час.
«Але розклад…»
— Забудь про розклад. Ходімо.
Вони спустилися на подвір’я. Вечоріло. Людей майже не було. Дмитро повів сина не до дитячого майданчика, а до дальнього кутка двору, де росли старі клени. Ті самі, які Віра показувала Мишкові в перші дні.
«Пам’ятаєш це дерево?» — запитав Дмитро жестами.
Мишко кивнув. В очах промайнуло щось. Спогад. Біль.
«Віра казала, що восени листя стане червоним».
«Так».
Вони підняли голови. Листя вже почало міняти колір. Золоте, багряне, помаранчеве. Гарне.
«Вона мала рацію», — сказав Дмитро.
Мишко не відповів. Вони стояли мовчки, дивлячись на дерево.
Потім Мишко раптом запитав:
«Чому ти її відправив?»
Коментування закрито.