Дмитро насупився, але кивнув. Вони пройшли коридором. Дмитро відчинив двері дитячої. Мишко сидів на підлозі біля вікна з книгою на колінах. Підручник з математики для першого класу. Коли двері відчинилися, хлопчик підскочив і став струнко.
Віра відчула, як щось здавило горло. Вона присіла навпочіпки, щоб бути на рівні очей дитини, і повільно, чітко показала жестами: «Привіт. Мене звати Віра. Як тебе?» Мишко подивився на батька. Чекав дозволу. Дмитро кивнув.
«Мишко», — хлопчик відповів жестами боязко, майже злякано.
«Гарне ім’я», — посміхнулася Віра. — «Ти любиш математику?»
Мишко знизав плечима: «Не любить і не не любить». Просто займається, бо так треба.
Віра побачила те, що шукала. У кутку кімнати, на найвищій полиці шафи, лежали іграшки. Акуратно складені, недоторкані. Машинки, конструктор, м’який ведмідь. Усе дороге, усе нове і все мертве. «Дякую». Вона піднялася і вийшла з кімнати.
У вітальні Дмитро чекав на неї з діловим виразом обличчя.
— Коли можете вийти на роботу?
Віра подивилася йому в очі.
— З понеділка. Але в мене є одна умова.
Дмитро підняв брову:
— Слухаю.
— Розклад можна коригувати. Якщо дитині потрібно більше часу на прогулянку, ми гуляємо довше. Якщо вона втомилася від занять, ми граємо. Діти з вадами слуху потребують структури, але не в’язниці.
Запала тиша. Дмитро дивився на неї так, ніби бачив уперше. Віра не опустила очей.
— Добре, — нарешті сказав він. — Спробуємо. Але якщо я побачу, що успішність падає…
— Побачите протилежне, — твердо відповіла Віра.
Вони потиснули руки. Її рука була теплою і міцною. Його — холодною і сухою.
Понеділок почався з дощу. Віра прийшла о сьомій ранку, як домовлялися. Дмитро вже йшов. Ділова зустріч, важливі переговори. Він кинув на неї швидкий погляд, кивнув і зник за дверима. Мишко чекав на кухні. Перед ним стояла тарілка вівсяної каші, недоторкана.
Хлопчик сидів прямо, руки на столі, і дивився в порожнечу. Віра присіла поруч.
«Доброго ранку», — показала вона жестами.
Мишко здригнувся, ніби не очікував, що хтось буде з ним вітатися.
«Доброго», — відповів він автоматично.
«Ти не хочеш кашу?»
Хлопчик похитав головою: «Не хоче».
«А що хочеш?»
Мишко подивився на неї з недовірою. Такого питання, йому здавалося, ніхто не ставив.
«Не знаю», — відповів він жестами.
Віра відкрила холодильник. Усередині все розкладено по поличках. Підписано, організовано. Йогурти, фрукти, нарізані овочі в контейнерах. Як у магазині.
«Млинці вмієш робити?» — запитала вона.
Мишко заперечливо похитав головою.
«Тоді навчишся. Вставай».
Вони готували разом. Віра показувала, Мишко повторював. Розбили два яйця повз миску, розсипали борошно на підлогу. Віра засміялася, Мишко злякано завмер, чекав, що його будуть сварити.
Але Віра просто витерла підлогу ганчіркою і показала жестами: «Нічого страшного. Продовжуємо». Перший млинець вийшов глевким. Другий — майже нормальним. Третій — уже добрим. Мишко вперше за ранок посміхнувся. Ледь-ледь, ледь помітно. Але посміхнувся. Вони їли млинці зі сметаною та варенням. Мишко з’їв три штуки. Більше, ніж зазвичай за сніданком.
Після сніданку — заняття. Віра відкрила навчальні матеріали, які залишила попередня няня. Прописи, математика, розвиток мовлення. Усе сухе, формальне, нудне. Вона відклала підручники вбік.
«Ходімо», — показала жестами.
«Куди?» — здивувався Мишко.
«Вчитися по-справжньому».
Вони одяглися і вийшли на подвір’я. Дощ скінчився, але земля була мокра. Повітря — свіже. Віра показала на дерево.
«Знаєш, що це?»
«Дерево», — відповів Мишко.
«А яке?»
Хлопчик розгубився.
«Давай подивимося разом».
Вони підійшли ближче. Віра показала на листя, на кору, на гілки. Пояснювала жестами повільно, терпляче. Клен. Ось таке листя у клена. Ось така кора. Восени листя стане жовтим і червоним. Мишко слухав. Уперше слухав не тому, що треба, а тому, що цікаво.
Потім вони рахували кроки від під’їзду до дитячого майданчика. Потім шукали камінці різної форми і розкладали за розміром. Математика, але жива, справжня. Коли повернулися до квартири, Мишко був брудний, мокрий і щасливий. Дмитро дивився запис з камер спостереження.
У квартирі було встановлено шість камер. У вітальні, на кухні, в коридорі, в дитячій. Не з недовіри до нянь. Зі страху. Страху, що він пропустить щось важливе, що він не встигне, не помітить, не захистить. На екрані: Віра і Мишко на кухні. Готують млинці. Сміються.
Точніше, Віра сміється. А Мишко? Дмитро придивився. Мишко посміхається. По-справжньому. Дмитро відкинувся на спинку крісла. Чотири дні минуло відтоді, як Віра почала працювати. Чотири дні, і щось змінилося. Він не міг точно сказати, що відчував. Син став… живішим.
Вечорами, коли Дмитро повертався з роботи, Мишко більше не сидів за столом зі страхом в очах. Він підбігав до батька і жестами — швидко, плутано, ніби боявся забути — розповідав про день. Про дерева у дворі. Про камінці. Про млинці. Дмитро слухав, кивав, намагався посміхатися.
Але всередині все стискалося від питання: чому він сам не міг так розмовляти з сином? Чому знадобилася чужа жінка, щоб його власна дитина почала жити? Він перемкнув камеру на вітальню. Віра сиділа на підлозі разом з Мишком. Перед ними — конструктор, який Дмитро купив пів року тому і який відтоді припадав пилом на полиці.
Вони будували щось разом. Вежу. Мишко подавав деталі, Віра збирала, потім мінялися ролями. Жодних підручників. Жодних прописів. Просто гра. Дмитро вимкнув монітор і налив собі віскі. Одну порцію. Другу.
Він пив повільно, дивлячись у вікно на нічний Київ. Катя вміла так гратися з Мишком. До самого останнього дня. Навіть коли була вагітна другою. Навіть коли лікарі казали, що треба берегтися. Вона сідала на підлогу і будувала з сином замки з кубиків.
«Дімо, він дитина», — казала вона.
«Йому потрібні дорогі фахівці. Йому потрібна любов», — відповідала Катя на його заперечення.
«У нього особливості», — наполягав Дмитро. — «Йому потрібна допомога професіоналів».
«Йому потрібен батько», — тихо сказала Катя. Це була їхня остання розмова. Вранці вона поїхала до пологового будинку. Ввечері Дмитро отримав дзвінок. Ускладнення, кровотеча, реанімація. Не встигли. Дитину не врятували теж.
Після цього Дмитро вирішив: більше жодних ризиків. Жодного хаосу. Тільки контроль. Тільки правила. Тільки безпека. Він побудував для Мишка ідеальний світ. І заточив сина в нього, як у клітку. У п’ятницю ввечері Віра затрималася. Мишко вже спав. Дмитро працював у кабінеті.
Вона мила посуд на кухні, коли він увійшов.
— Ще не пішли?
Коментування закрито.