— Жаль. Розуміння. Не любов поки, але… початок чогось.
— Якщо ти готовий до стосунків з нею, я не проти, — сказала Маша тихо. — Може, колись і я… Не поспішай. У кожного свій темп.
Поклавши слухавку, Олексій зрозумів: сім’я потихеньку збирається. Повільно, болісно, але це відбувається. За вікном хуртовина замітала місто, але в його душі починалася відлига.
Навігатор показував 30 кілометрів до повороту до лісопарку. Людмила сиділа поруч із сином у машині і мовчала, дивлячись у вікно на пейзажі, що пропливали повз. Олексій увімкнув неголосну музику — тиша здавалася надто напруженою для такої поїздки.
— Зверни ліворуч після мосту, — сказала мати, коли з’явився вказівник «Соснівка». — Тут ми завжди паркуємося.
Лісопарк зустрів їх запахом хвої та прілого листя. Високі сосни тяглися до сірого неба, а під ногами хрустів килим із шишок та голок. Олексій ішов поруч із матір’ю знайомою і незнайомою водночас стежкою.
— Ти пам’ятаєш це місце? — запитала Людмила, зупиняючись на невеликій галявині.
— Смутно. — Образи спливали уривками: високі дерева, сонячні відблиски на землі, чийсь сміх. Не спогади, а скоріше відлуння спогадів.
— Тут ви вперше побачили білку, — посміхнулася мати. — Маша так злякалася, що сховалася за татові ноги.
Вона розповідала про сімейні пікніки, ігри в хованки між соснами, збирання грибів. Олексій слухав і відчував дивний зв’язок із цим місцем, ніби ліс сам пам’ятав його дитинство.
— Тато мріяв побудувати тут дачу, — додала Людмила тихо. — Казав, що діти повинні рости на природі, а не в місті.
Вітер зашумів у кронах, і Олексій вперше відчув себе частиною сімейної історії.
Цвинтар у будній день був майже порожнім. Людмила йшла знайомими доріжками, несучи букет білих хризантем — ті самі квіти, які купувала щоп’ятниці. Олексій мовчки йшов за нею, готуючись зустрітися з батьком через двадцять років після смерті. Могила була скромною: чорна гранітна плита, фотографія молодого чоловіка в рамці, лавочка поруч.
Олексій прочитав напис: «Морозов Сергій Іванович». Люблячий чоловік і батько.
— Сергійович, — прошепотів він. — Я Олексій Сергійович.
Вперше почути своє повне ім’я було дивно, ніби він нарешті знайшов місце у світі.
— Він просив передати вам, що любить, — сказала Людмила, ставлячи квіти у вазу. — Це були його останні слова про вас.
Мати розповідала про характер Сергія, його останні дні. Як він мучився не від болю, а від думки, що залишає сім’ю без захисту.
— Він знав про борги? — запитав Олексій.
— Знав. І про погрози теж, — кивнула Людмила. — Він сам просив віддати вас у дитбудинок, якщо щось трапиться. Казав: краще там, ніж у руках бандитів.
Олексій дивився на фотографію батька і вперше не відчував злості. Тільки смуток за нездійсненим життям.
Вони сіли на лавку поруч із могилою. Людмила говорила тихо, звертаючись одночасно до сина і до пам’яті чоловіка:
— Я щодня розповідаю йому про вас. Кажу, які ви стали красиві, розумні. Як Альоша побудував бізнес, як Маша стала дизайнером.
— Він би нами пишався? — запитав Олексій, і в голосі чулася дитяча потреба у схваленні.
— Дуже пишався б, — впевнено відповіла мати. — Ти став саме таким, яким він мріяв тебе бачити: сильним, чесним, турботливим.
Олексій відчув, як щось тепле розливається в грудях.
— Мамо, — сказав він раптом, і це слово прозвучало природно, без примусу.
Людмила заплакала — від щастя і болю одночасно. Двадцять років вона чекала на це слово.
— Я так довго мріяла його почути, — прошепотіла вона крізь сльози.
Цвинтар мовчав навколо них, даючи матері і синові право на перші справжні обійми за два десятиліття.
Людмила розповідала історії про маленького Альошу, і з кожним словом минуле оживало.
— Ти завжди захищав Машині іграшки, — посміхалася вона крізь сльози. — Якщо хтось із гостей хотів пограти її лялькою, ти казав: «Це Машина, не чіпайте!» Завжди був серйозним, дорослим для своїх років. Ділився цукерками порівну, рахував до останньої.
Олексій слухав, і дитинство відновлювалося по шматочках.
— У лісі ти збирав шишки для виробів, — продовжувала мати. — А ще ти вперше сказав, що будеш захищати Машу завжди. Тобі тоді було два з половиною роки.
— А тато?
— Тато вчив тебе розводити багаття. Ти так старався, дув на вуглинки з червоними щоками. — Людмила засміялася. — А пам’ятаєш, як ми будували курінь з гілок?
— Ні, — похитав головою Олексій.
— Ти сказав, що це буде наш сімейний дім у лісі.
Мати сміялася і плакала одночасно. І Олексій засміявся теж. Вперше за двадцять років вони сміялися разом, як сім’я.
Олексій дістав телефон, показав нові фотографії сестри: з корпоративу, з виставки сучасного мистецтва, із зустрічі з подругами.
— Вона працює дизайнером, як ти мріяла, — сказав він….
Коментування закрито.