Мати розповідала історії про кожне дерево, кожну стежку, і Маша слухала, відновлюючи зв’язок з минулим, якого не пам’ятала. Ліс приймав їх як рідних: вітер шелестів у кронах привітно, сонце пробивалося крізь гілки м’якими променями, птахи співали, не боячись людей.
— Ми повернулися додому, — сказав Олексій тихо, обіймаючи сестру і матір.
І справді, дім — це не стіни і дах. Дім — це люди, які тебе люблять і приймають таким, який ти є.
Новорічний стіл ломився від страв, а квартира Людмили — нова, велика, трикімнатна — була повна сміху і розмов. Мати продала стару однокімнатну і переїхала ближче до дітей, щоб у кожного була своя кімната. На святковому столі, поруч із салатами, стояли фотографії: батько у військовій формі, дитячі знімки з дитбудинку, нові сімейні фото з лісу, з днів народження. Минуле і сьогодення мирно співіснували.
— Пам’ятаєте, я питала в кафе, чи схожа на вас? — сміялася Маша, розливаючи шампанське по келихах.
— Схожа, — кивала Людмила з посмішкою. — І характером теж. Така ж уперта, як я була в молодості.
— І як тато, — додав Олексій. — Прямолінійна до неможливості.
— А це добре чи погано? — поцікавився Денис, обіймаючи Машу.
— Це чесно, — відповіла Людмила. — А чесність — завжди добре.
Вони сміялися, обіймалися, загадували бажання під бій курантів. Денис знімав усе на телефон: тепер у них буде сімейний архів, який вони тільки почали створювати. Олексій дивився на цей стіл, на ці обличчя, і розумів: вони стали справжньою сім’єю. Не ідеальною, зі шрамами минулого, але сім’єю, яка пройшла через біль і знайшла шлях одне до одного.
За вікном падав сніг, вкриваючи місто білою ковдрою надії на новий рік, нове життя. А в теплій квартирі сім’я Морозових зустрічала майбутнє, вперше за двадцять років разом. Прощення – це не скасування болю. Це рішення жити з ним по-іншому. І іноді, дуже рідко, це рішення призводить до дива — до відродження любові, яка сильніша за час і сильніша за образи. Сім’я Морозових отримала другий шанс. І вони ним скористалися.
Коментування закрито.