— Що розчаруюся. Або вона розчарується в мені.
Денис поставив перед нею чашку гарячої кави.
— Зустрітися — не означає пробачити відразу, — сказав він задумливо. — Можна просто подивитися на неї. Зрозуміти, що відчуваєш.
— А раптом я нічого не відчую? — боялася Маша.
— А раптом відчуєш щось важливе? — посміхнувся Денис.
Маша пила каву і роздумувала. Лист лежав на столі між ними як місток між минулим і майбутнім.
— Мені потрібно ще подумати, — вирішила вона нарешті.
Телефон задзвонив пізно ввечері. Олексій лежав з книгою, готуючись до сну.
— Прочитала листа, — сказала Маша без передмов. — Плакала дві години. Хочу її побачити. — Голос сестри тремтів від хвилювання. — Але не зустрітися. Просто подивитися здалеку.
Олексій сів у ліжку.
— Що ти маєш на увазі?
— Можеш влаштувати випадкову зустріч? Ви сидите в кафе, я проходжу повз, — пояснила Маша. — Я повинна зрозуміти, чи готова до справжньої розмови.
— Думаєш, це допоможе?
— Не знаю. Але по-іншому поки не можу, — зізналася сестра. — Мені потрібно побачити її живу, а не тільки у спогадах Альоші.
Олексій розумів: це важливий крок для Маші, нехай і маленький.
— Добре, — погодився він. — Організую.
Людмила нервувала так, що кидала посуд і забувала слова посеред речень. Олексій пояснив план випадкової зустрічі, і мати сприйняла це як іспит, від якого залежить усе її життя.
— А якщо вона підійде? — запитувала вона всоте. — Що я буду говорити?
— Правду, — відповідав Олексій терпляче. — Як завжди.
— А якщо не підійде?
— Тоді будемо чекати, поки вона дозріє для справжньої розмови.
Вони призначили зустріч у тому ж кафе, де пили каву вперше. У суботу, о другій годині дня. Людмила купила нову сукню, скромну, але красиву. Хотіла виглядати добре для доньки.
— Пам’ятай, — попередив Олексій, — вона може просто пройти повз і не зупинитися. Не бери це близько до серця.
— Я готова до будь-якого результату, — сказала мати, але голос видавав хвилювання.
Олексій розумів: зустріч змінить усе. Або сім’я нарешті збереться, або Маша зрозуміє, що не готова до примирення. У будь-якому випадку невизначеність закінчиться. За вікном починався сніг, вкриваючи місто білою ковдрою очікування. Момент істини настав. Мати і донька зустрінуться через двадцять років.
Чашка кави остигала в руках, але Людмила навіть не помічала — вся її увага була зосереджена на вікні. Вона сиділа навпроти Олексія в тому самому кафе «У Анни», де вони пили каву місяць тому, і не могла вгамувати тремтіння в руках.
— Мамо, заспокойся, — тихо сказав Олексій, називаючи її так уже вдруге за їхнє знайомство. — Все буде добре.
— А якщо вона передумає? — прошепотіла Людмила, поправляючи волосся всоте. — Або побачить мене і розчарується?
Нова сукня, темно-синя, строга, але красива, сиділа ідеально, але мати все одно нервово розгладжувала неіснуючі складки.
Без п’яти три повз кафе пройшла дівчина в яскраво-червоному пальті. Олексій упізнав Машу відразу: вона йшла повільно, явно хвилюючись. Зупинилася біля вітрини сусіднього магазину, потім повернулася до вікна кафе. Маша дивилася через скло на жінку за столиком і з подивом упізнавала риси власного обличчя. Той самий розріз очей, та сама форма губ, те саме вперте підборіддя.
Людмила відчула погляд, підняла голову і завмерла. Мати і донька дивилися одна на одну через скло, і весь світ стиснувся до цієї миті. Двадцять років розлуки розчинилися в одному погляді.
Маша стояла на тротуарі, цілу хвилину борючись із собою. Серце билося так голосно, що здавалося, його чують перехожі. Нарешті вона наважилася, штовхнула двері кафе, і над головою продзвенів дзвіночок. Підходила до столика повільно, невпевнено, ніби йшла по канату над прірвою. Олексій встав їй назустріч.
— Машо, познайомся, це Людмила, — вимовив він, і голос тремтів від хвилювання.
Людмила теж піднялася, не знаючи, простягати руку для знайомства чи ні. Маша опустилася в крісло навпроти і кілька секунд мовчки вивчала матір.
— Ви… дуже схожі на мене, — сказала вона нарешті тихо, і в голосі чувся подив.
— Ти схожа на тата, — відповіла Людмила тремтячим голосом. — І на мене теж. Особливо очі — татові очі.
За сусідніми столиками люди продовжували свої розмови, не підозрюючи, що поруч відбувається маленьке диво. Маша не стала витрачати час на світські розмови. Подивилася матері прямо в очі і запитала без передмов:
— Чому ви нас залишили?
Коментування закрито.