Самотність мала свій власний звук. Для Петра Андрійовича Волкова, заслуженого лікаря-акушера на пенсії, це був звук старого підлогового годинника в його просторій квартирі. Його розмірений, неквапливий хід відраховував секунди, хвилини, роки, проведені в тиші, яку порушував лише шелест сторінок медичних журналів та тихе покашлювання його сина Михайла із сусідньої кімнати.
У свої шістдесят п’ять років Петро Андрійович був людиною звички. Його світ був вибудуваний і впорядкований, як полиці з книгами в його кабінеті. Але за цим фасадом спокою та розміреності жила таємниця.
Таємниця, якій завтра виповнювалося рівно вісімнадцять років. Щоразу, коли він дивився на Михайла, його серце стискалося від суміші безмежної любові та глухого застарілого страху. Його хлопчик, його сенс життя, його найбільше щастя, його найтяжчий злочин.
Михайло був талановитим художником, тихим і вдумливим юнаком з очима кольору грозового неба та душею, крихкою, як крило метелика. Він був світлом у вікні для Петра Андрійовича, єдиною рідною людиною після смерті дружини, що сталася багато років тому. Але це світло було вкрадене.
Спогади тієї ночі досі переслідували його в кошмарах. Вогкий листопадовий вечір, за вікнами пологового будинку вирувала негода, вітер бився у шибки, наче збожеволілий птах. А в пологовій залі помирала дев’ятнадцятирічна дівчина, Анна Клімова.
Сильна кровотеча, яку не вдавалося зупинити. Він боровся за неї, він і вся його бригада. Але вони програли.
Вона пішла, залишивши по собі два крихітних писклявих клубочки. Двох хлопчиків-близнюків. Петро Андрійович пам’ятав, як він стояв над двома кувезами.
Один хлопчик — міцний, рожевощокий, що голосно заявляв про своє право на життя. Другий — крихітний, синюшний, з ледь чутним диханням. Діагноз був невблаганний: складна вроджена вада серця.
Такі діти рідко доживали до року. Він пам’ятав, як вийшов у коридор до вбитих горем батьків Анни. Батько — суворий чоловік з військовою виправкою, і мати — тендітна жінка, що майже знепритомніла.
Він подивився на їхні обличчя, спотворені мукою, і не зміг. Не зміг завдати їм ще одного удару.
— У вас онук, — сказав він тоді.
І слова ці далися йому з величезними труднощами.
— Хлопчик здоровий. А другий… Другий, на жаль, не вижив. Народився надто слабким.
Брехня народилася в той момент спонтанно — зі співчуття, з бажання захистити цих нещасних людей від нового болю. Він сам оформив свідоцтво про смерть на другу дитину, використовуючи всі свої зв’язки та повноваження.
Здорового хлопчика, Дениса, віддали дідусеві та бабусі. А другого, безіменного і майже безнадійного, він забрав собі. Він назвав його Михайлом, на честь свого батька.
І почав свою особисту відчайдушну війну за його життя. Всі ці роки він жив у постійному страху. Страху, що серце Михайла не витримає.
Страху, що його обман колись розкриється. Він став для хлопчика не просто батьком, а ангелом-охоронцем. Він знайшов найкращих кардіохірургів, діставав рідкісні ліки, проводив безсонні ночі біля його ліжка після кожної операції.
Він витягнув його, вимолив у долі. І тепер, дивлячись на свого дорослого, майже здорового сина, він розумів, що ні про що не шкодує. Але таємниця продовжувала жити з ним, як тінь.
Завтра Михайлу виповнювалося вісімнадцять. Повноліття. Початок нового, дорослого життя.
Петро Андрійович приготував йому подарунок: старовинний срібний медальйон, який належав ще його матері. Він хотів передати його синові як символ їхньої родини, їхнього роду.
Іронія цієї думки була гіркою, як полин.
— Тату, ти чого застиг? — голос Михайла вирвав його зі спогадів.
Син стояв у дверях кабінету, тримаючи в руках альбом з ескізами.
— Я закінчив начерк до нової картини. Подивишся?
— Звісно, синку. — Петро Андрійович змусив себе посміхнутися, ховаючи тривогу глибоко всередині. — Звісно, подивлюся.
Він підійшов до сина, обійняв його за худі плечі й зазирнув у його чисті, довірливі очі. І страх знову крижаною змією ковзнув у його душу.
Що буде, якщо одного разу Михайло дізнається правду? Чи зможе він пробачити батька, чиє життя було побудоване на великій любові та великому обмані? Це питання залишалося без відповіді, і від цього ставало ще страшніше. Завтрашній день наближався як невідворотний рубіж, за яким на нього чекала або тиха радість, або крах усього, чим він так дорожив.
Ранок вісімнадцятого дня народження Михайла був наповнений сонячним світлом, що пробивалося крізь високі вікна і малювало на старому паркеті золотистий квадрат.
Петро Андрійович прокинувся задовго до світанку, як завжди останніми роками. Безсоння стало його вірною супутницею, привидом минулого, що сідав на край його ліжка і вів з ним беззвучні діалоги. Але сьогодні до звичної тривоги домішувалося щось іще — світле, святкове, майже забуте почуття.
Його хлопчик став дорослим.
Він тихо увійшов на кухню і почав готувати сніданок. Сирники, які Михайло обожнював з дитинства, свіжовичавлений апельсиновий сік, ароматний чай з чебрецем.
Кожен жест був вивірений роками, наповнений любов’ю і турботою. Він згадав, як вчився готувати, коли Михайло був зовсім маленьким і слабким після чергової операції. Лікарі прописали сувору дієту, і він, Петро Андрійович, солідний лікар, завідувач відділення, ночами студіював кулінарні книги, намагаючись з дозволених продуктів створити щось смачне, щоб порадувати свою хвору дитину.
Ці маленькі перемоги на кухні були для нього не менш важливими, ніж успіхи в операційній. Коли Михайло увійшов на кухню, сонний, скуйовджений, у своїй улюбленій футболці з репродукцією Ван Гога, Петро Андрійович відчув, як горло перехоплює спазм ніжності.
— З днем народження, синку! — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Дякую, тату!
Михайло обійняв його, і Петро Андрійович на мить завмер, вдихаючи рідний запах. Запах його дитини, яка вже була вищою за нього на пів голови.
— О, сирники! Ти найкращий!
Вони сиділи за столом, і ранкова тиша була затишною і мирною. Михайло з апетитом уминав сирники, а Петро Андрійович просто дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну рису, кожен рух.
— Тату! — раптом сказав Михайло, відпиваючи сік. — Розкажи про маму. Якою вона була?…
Коментування закрито.