«Номер рахунку — сорок два трильйони триста сім мільярдів вісімсот десять мільйонів п’ятсот шістдесят чотири тисячі триста двадцять вісім. Запроси повну історію. Не довіряй нікому в сім’ї. Тільки ти, Ритулю».
Ритуля. Так він називав її в дитинстві, коли вони сиділи над шахівницею, вона в черговий раз програвала, а він втішав: «Нічого, Ритулю, наступного разу вийде». Маргарита сфотографувала все: ощадкнижку, записку, номер рахунку — і відразу ж завантажила знімки в хмарне сховище. Юридична практика привчила її до параної. Оригінали зникають, файли видаляються, але хмарні копії з тимчасовою міткою — це докази, які складно оскаржити.
Повернувшись до Дніпра, вона лягла спати о сьомій ранку і прокинулася від телефонного дзвінка о десятій. Мати. Голос м’який, турботливий, з тими воркуючими інтонаціями, які Маргарита пам’ятала з дитинства.
— Донечко, як ти? Важкий день вчора був, я розумію. Відпочила?
— Більш-менш.
— От і добре, от і славно. — Пауза, легке покашлювання. — Ти ж нічого не забирала з дідусевого будинку? Нам потрібно все зберегти для оцінювачів, розумієш, перед продажем. Кожна дрібниця може вплинути на ціну.
— Взяла тільки шахову книгу, — відповіла Маргарита. — На пам’ять.
Пауза. Довша. Напруга.
— Добре. Добре, звичайно. Тільки, Рито, не потрібно брати близько до серця все, що дідусь говорив останнім часом. Він був нездоровий, ти ж знаєш. Лікарі казали, деменція прогресуюча. Він іноді таке ніс, бідолашний, зовсім не при собі був.
— Я пам’ятаю, мамо.
— От і розумниця.
О сьомій вечора зателефонував Артур — вперше за півроку, якщо не рахувати чергових привітань з Новим роком. Голос приятельський, розслаблений. Ніби вони спілкувалися щодня, ніби не було цих місяців мовчання.
— Ритко, привіт. Слухай, ми тут з мамою все обговорили. Вона займеться будинком, там паперова тяганина, сама знаєш, як вона це любить. Я підключу своїх юристів щодо землі, там можна непогано виручити, якщо правильно оформити. Тобі взагалі не потрібно ні про що турбуватися, ми все вирішимо.
— Дякую, Артуре.
— Та нема за що. І це, Рит… Ти ж знаєш маму. Не сперечайся з нею зайвий раз. Не варто воно того. Нерви собі попсуєш, а толку ніякого.
Два дзвінки за один день, розділені дев’ятьма годинами. Занадто точно для збігу. Маргарита записала обидва на диктофон — благо закон дозволяє фіксувати розмови, в яких сам береш участь. Мати грала турботливу матір, брат грав голос розуму. Класична схема: один тисне на емоції, інший на логіку. Вона бачила таке на роботі, коли директор і бухгалтер синхронно пояснювали перевіряючим, чому цифри у звітах не сходяться.
Наступного дня вона взяла відгул — за вісім років роботи майже не використовувала відпустку, так що начальник не заперечував — і поїхала до Новомосковська, маленького містечка за сорок кілометрів від Царичанки. Один світлофор на центральній площі, їдальня радянського типу навпроти адміністрації, банківське відділення в двоповерховій будівлі з вивіскою, що вигоріла на сонці до повної нечитабельності. Молода операціоністка привітно посміхнулася, взяла ощадкнижку, паспорт, свідоцтво про смерть діда, документи про спорідненість.
І посмішка зникла з її обличчя так швидко, що Маргарита мимоволі здригнулася. Дівчина вибачилася, зняла слухавку внутрішнього телефону, сказала щось пошепки, поглядаючи на відвідувачку з тим виразом, з яким дивляться на людину, що принесла в банк бомбу. Двадцять хвилин очікування в пластиковому кріслі біля вікна. Плакати про вклади та кредити; охоронець, огрядний чоловік на ім’я Анатолій, якщо вірити бейджу, тужливо косився на вазочку з карамеллю біля каси.
Потім з’явився чоловік у хорошому костюмі, представився Миколою Павловичем Веденєєвим, керуючим відділенням, і запросив до кабінету.
— Рахунок позначений у системі безпеки, — сказав Веденєєв, коли за ними зачинилися двері. — Відкритий не в радянський час, як можна подумати з обкладинки, а в 2010 році. Поточний баланс… — він узяв аркуш паперу, написав цифру і простягнув через стіл.
Маргарита подивилася на число і видала звук, який сама не змогла б описати. Щось середнє між схлипом і сміхом. 7 мільйонів 500 тисяч гривень. У діда, який жив у сільському будинку і носив одну тілогрійку двадцять років.
— Є ще дещо, — продовжив Веденєєв, і його обличчя стало зовсім похмурим. — У 2014 році хтось намагався отримати доступ до цього рахунку за дорученням. Підпис на документі не збігся зі зразком у нашому архіві. Ім’я в дорученні — Ніна Матвіївна Гончаренко.
Через три дні Маргариті зателефонував незнайомий чоловік. Голос літній, але твердий, з інтонацією людини, яка звикла говорити в судах…
Коментування закрито.