Марина довго дивилася на обкладинку, потім згадала. Батько йшов, коли їй було десять. Мати кричала на кухні, жбурляла чашки. Він стояв у передпокої з сумкою, застібав куртку.
Марина вчепилася в його рукав, і він присів, швидко сунув щось у її кишеню. — Це твоє. Нікому не показуй, — прошепотів він. — Виростеш — зрозумієш. Потім пішов. Більше вона його не бачила.
Мати казала: кинув нас, завів іншу, начхати на нього хотіла. Марина вірила. А куртку так і не викинула, хоча давно з неї виросла. Вона встала. Іти нікуди. До подруги далеко, та з сім’єю святкує. Грошей немає. Телефон залишився у квартирі.
Але банк — цілодобове відділення — за два квартали. Чергове, для термінових справ. Марина знала, де він, проходила повз щодня дорогою на хлібозавод. Вона вийшла на вулицю босоніж.
Мороз різав ступні, і вона йшла швидко, майже бігла. У дворах гриміла музика, хтось сміявся на балконах. Марина стискала книжечку в кулаці й не думала ні про що, просто ставила ногу за ногою.
У відділенні було тепло й порожньо. Чергова — дівчина років двадцяти п’яти, з гладко зачесаним хвостом, — підняла погляд і завмерла. — Вам погано? Може, швидку?
— Ні, — Марина поклала книжечку на стійку. — Мені потрібно перевірити рахунок. Дівчина взяла документ, відкрила, покрутила. — Це стара форма. Давно не користувалися? — Двадцять років. — Паспорт є? — Немає.
Дівчина зітхнула, подивилася на босі ноги Марини, на халат під курткою. — Назвіть дату народження. Марина назвала. Дівчина стукала по клавішах, хмурилася. Потім застигла, втупившись в екран.
— Ім’я збігається, — сказала вона повільно. — Але я не можу дати вам гроші без паспорта. Тільки інформацію. — Просто скажіть, що там. Дівчина помовчала. — Рахунок активний. Поповнювався щомісяця з Кривого Рогу. Останнє надходження — місяць тому. — Скільки?
— На рахунку з відсотками… — дівчина знову подивилася на екран, і голос її став тихішим, — понад дванадцять мільйонів. Марина не одразу зрозуміла. Перепитала. Дівчина повторила — чітко, по складах.
— Тут ще повідомлення від відправника. Хочете дізнатися? Марина кивнула. Дівчина розвернула монітор. На екрані була адреса — в їхньому місті, район старих п’ятиповерхівок — і два рядки: «Пробач мені. Приходь, якщо зможеш»…
Коментування закрито.