Отець Михаїл, молодий чоловік 35 років з акуратною бородою і живими розумними очима, кивнув і пішов за робітником. Біля мішків уже зібралися всі четверо покрівельників. Денис присів на навпочіпки і розглядав застібку на одному з них. — Дивіться, тут замок якийсь.
Не мотузкою зав’язано, а прямо замок, як на старих валізах. Дійсно, горловини мішків були стягнуті металевими затискачами, що потемніли від часу, але ще були міцними. — Відкрийте, — сказав отець Михаїл. Йому стало цікаво.
— Може, церковне начиння якесь заховане? Ікони, хрести, священні посудини. Олексій Морозов взяв плоскогубці зі своєї скриньки з інструментами і підійшов до першого мішка. Один рух — замок розтиснувся.
Олексій відгорнув край мішковини і завмер. Кілька секунд стояла повна тиша. Потім Олексій повільно підняв голову і подивився на інших абсолютно білим обличчям. Він ковтнув слину: — Там сумки.
Жіночі сумки. Отець Михаїл ступив ближче і заглянув у мішок. Усередині, акуратно покладені, лежали дамські сумочки. Різні: шкіряні, тканинні, дорогі й дешеві.
Зверху виднілася червона лакована сумка-клатч, явно з дев’яностих. Поруч — бежева сумка через плече з металевою застібкою. Під ними вгадувалися обриси ще кількох. — Відкривайте інші, — тихо сказав священник.
У нього раптом пересохло в роті. Денис і Віктор Семенович розкрили чотири мішки, що залишилися. У кожному було те саме. Жіночі сумки, гаманці, косметички.
В одному мішку поверх сумок лежали мобільні телефони. Старі, кнопкові. Моделі початку двохтисячних: Nokia, Siemens, Samsung. В іншому — ювелірні прикраси. Сережки, ланцюжки, каблучки.
Усе впереміш. — Господи Ісусе, — прошепотів отець Михаїл і перехрестився. Олексій Морозов відкрив одну із сумок. Коричневу, потерту, з довгим ремінцем.
Усередині лежали ключі, стара губна помада, зім’ята носова хустка і паспорт. Він дістав документ. Обкладинка вицвіла, але ще читалася: «Паспорт громадянина України». Олексій відкрив його.
З фотографії на нього дивилася молода жінка років 25. Світле волосся, гостре підборіддя, трохи кирпатий ніс. Кузнєцова Тетяна Олександрівна. Рік народження — 1976.
— Це… Це що таке? — голос Дениса здригнувся. Олексій мовчки передав паспорт священнику і потягнувся за іншою сумкою. Відкрив, дістав ще один паспорт. Селіванова Ірина Павлівна.
1982 року народження. Потім був третій паспорт. Четвертий, п’ятий. За наступні пів години вони знайшли в мішках 14 жіночих паспортів, 14 різних імен, 14 облич на фотографіях — молоді, усміхнені або серйозні, красиві й звичайні.
Дата видачі найстарішого паспорта — 1991 рік. Найновішого — 2019. Тридцять років. Ці речі збиралися 30 років.
Отець Михаїл відійшов убік і дістав телефон. — Мені потрібно зателефонувати в поліцію, — сказав він охриплим голосом. — Ніхто нічого не чіпайте більше. Але Олексій Морозов не чув його.
Він сидів на навпочіпки перед купою розсипаних речей і дивився на пару сережок, які тримав у руці. Маленькі сережки-гвоздики із зеленими камінчиками. Дешева біжутерія, яких мільйони. Але він упізнав би їх із тисячі.
Ці сережки він сам подарував сестрі на 16-річчя, Марині. Вона зникла у 2005 році. Олексій Морозов народився 1991 року. Звичайна сім’я. Батько працював на місцевому молокозаводі, мати була медсестрою в районній лікарні.
Старша сестра Марина, на 6 років старша, здавалася йому найчудовішою людиною на світі. Марина була весела, яскрава, із заразливим сміхом і вічними авантюрами. Вона мріяла стати акторкою, брала участь у всіх шкільних виставах, потім у самодіяльності місцевого Будинку культури. Після школи нікуди не вступила.
Не вистачило балів у театральний, а на інші спеціальності йти не хотіла. Влаштувалася продавцем у магазин одягу, збирала гроші, щоб ще раз спробувати вступити до Києва чи Львова. У серпні 2005 року Марині виповнилося 22, а у вересні вона зникла. Олексію тоді було 14.
Він на все життя запам’ятав той вечір, коли мати почала дзвонити всім знайомим, запитуючи, чи не бачив хто Марину. Сестра пішла вранці на роботу і не повернулася. Телефон не відповідав. У магазині сказали, що вона відпросилася в обід: нібито їй потрібно було кудись терміново з’їздити. Більше її ніхто не бачив…
