— Контролювати? — Анна відчула, як слово ріже слух. — Ти хочеш мене контролювати?
— Так, — крикнув Володимир, — і в цьому немає нічого поганого! Я твій чоловік, я краще знаю, що тобі потрібно.
— Ти не знаєш, — вона теж підвищила голос. — Ти не лікар. Ти просто хочеш, щоб я була слабкою і залежною від тебе.
Володимир замовк. Його дихання було важким, руки стиснулися в кулаки. Потім він видихнув і вимовив тихіше, майже ласкаво:
— Аню, ти втомилася. Ти нервуєш. Давай поїмо, відпочинемо, і все налагодиться. Я ж не хочу з тобою сваритися.
— Я не втомилася, — Анна похитала головою. — Я просто нарешті зрозуміла. Ти не дбаєш про мене. Ти мене контролюєш. Браслет — це просто інструмент. Ти хотів, щоб мені було погано. Щоб я боялася і залежала від тебе.
— Це маячня, — Володимир відвернувся. — Ти занадто багато думаєш. Лікарі вбили тобі в голову всяку нісенітницю.
Анна дістала з кишені браслет і поклала його на стіл.
— Я більше не буду це носити. І я не буду слухати твої вказівки. Моє здоров’я — моя відповідальність.
Володимир різко обернувся, схопив браслет і стиснув у руці.
— Ти пошкодуєш. Без мене ти пропадеш. Хто тобі допоможе, коли стане погано? Хто подбає про тебе?
— Я сама про себе подбаю. — Її голос тремтів, але вона трималася. — А якщо мені знадобиться допомога, я звернуся до лікарів. До справжніх лікарів, а не до чоловіка, який підсовує мені небезпечні речі.
Володимир кроком наблизився до неї, нависаючи.
— Ти невдячна. Я стільки для тебе зробив. Одружився з тобою, забезпечую, дбаю. А ти ось так зі мною?
Анна відступила на крок.
— Турбота — це не контроль. Любов — це не маніпуляція. Ти не маєш права розпоряджатися моїм здоров’ям.
— Маю! — гаркнув Володимир. — Я твій чоловік.
— Поки що, — тихо сказала Анна.
Зависла важка тиша. Володимир дивився на неї, і в його очах вона побачила щось нове — не гнів, не роздратування. Страх. Страх втратити контроль.
— Що ти хочеш сказати? — повільно вимовив він.
— Я хочу сказати, що мені потрібен час подумати. Мені потрібно побути самій.
— Ти куди зібралася? — голос Володимира став різким.
— До подруги. На кілька днів. Мені потрібно розібратися у своїх почуттях.
Вона розвернулася і пішла в спальню. Володимир йшов за нею по п’ятах.
— Нікуди ти не поїдеш. Ми розберемося прямо зараз.
Анна дістала з шафи спортивну сумку і почала складати речі — кілька змін білизни, джинси, светр, косметичку. Руки тремтіли, але вона змушувала себе рухатися. Володимир стояв у дверях, перегороджуючи вихід.
— Анно, припини! Ти нікуди не підеш.
— Відійди! — вона подивилася на нього.
— Ні.
— Володимире, я сказала: відійди! — Він не рушив з місця. Анна відчула, як усередині все стискається від страху, але змусила себе зробити крок вперед.
Володимир схопив її за руку.
— Ти залишишся тут. Ми поговоримо нормально.
— Відпусти мене!
— Ні.
Анна різко висмикнула руку, штовхнула його в груди й вибігла зі спальні. Схопила велику сумку і сумочку з документами, ключі від машини, рвонула до виходу. Володимир наздогнав її біля дверей, але вона вже розчинила їх і вискочила на сходовий майданчик.
— Анно! Повернись негайно! — його крик луною рознісся по під’їзду.
Вона не озиралася. Спустилася сходами, майже бігом добігла до машини, сіла за кермо і завела двигун. Володимир вискочив із під’їзду, але вона вже виїхала з двору. Тільки опинившись на проспекті, Анна дозволила собі видихнути. Руки тряслися. Вона зупинилася біля узбіччя, увімкнула «аварійку» і кілька хвилин просто сиділа, намагаючись заспокоїтися і віддихатися.
Телефон завібрував. Повідомлення від Володимира:
Коментування закрито.