— Абсолютно.
— Ти пошкодуєш. Думаєш, так просто від мене піти? Я не дам тобі розлучення. Буду боротися до кінця. Ти моя дружина і залишишся нею.
— Закон на моєму боці. У мене є медичний висновок. Є докази твого контролю. Ти не зможеш мене утримати.
— Медичний висновок? — він засміявся зло. — Якась лікарка написала папірець, і ти думаєш, це щось означає? Та я знайду десять лікарів, які скажуть протилежне.
— Роби, що хочеш. Я більше не боюся тебе.
— Не боїшся? — в його голосі прозвучала погроза. — Даремно. Ти забула, хто я такий. Я можу зробити так, що на роботі тебе звільнять. Можу зіпсувати твою репутацію. Можу…
Анна відключилася. Руки тряслися. Серце калатало, але не від слабкості, а від злості. Вона сіла в машину, зробила глибокий вдих і поїхала назад до Ірини Дмитрівни.
Увечері того ж дня вони сиділи на кухні, пили ромашковий чай, і Анна переповіла розмову з Володимиром. Ірина Дмитрівна насупилася.
— Він погрожував вам?
— Так.
— Це потрібно зафіксувати. Запишіть усі його слова, поки пам’ятаєте. Якщо він зателефонує знову, увімкніть запис розмови. Погрози – це вже серйозно. Можна звернутися в поліцію.
Анна кивнула. Вона почувалася загнаною в кут, але одночасно сильнішою, ніж будь-коли. Володимир намагався зламати її, налякати, повернути під контроль. Але вона не піддасться.
Наступного дня Анна поїхала в клініку для встановлення холтерівського монітора. Їй закріпили на грудях маленький апарат, який фіксуватиме роботу серця протягом доби. Лікар пояснив, що це потрібно, щоб побачити повну картину і зрозуміти, наскільки сильно постраждало її здоров’я від носіння браслета. Носити монітор було не дуже зручно, але Анна терпіла. Вона вела звичайне життя – гуляла, читала, допомагала Ірині Дмитрівні по дому. І весь цей час маленький прилад записував кожен удар її серця.
Через добу вона повернулася в клініку, зняла монітор і через кілька годин отримала результати. Лікар Малахова запросила її в кабінет і розклала на столі роздруківки.
— Анно Василівно, — почала вона, — результати показують, що у вас справді були епізоди порушення ритму. Тахікардія, кілька екстрасистол. Але в цілому серце в нормі. Головне, ви зняли браслет вчасно. Якби продовжували носити його ще місяць-два, наслідки могли бути серйознішими.
Анна видихнула.
— Тобто все буде добре?
— Так. За умови, що ви будете стежити за здоров’ям, уникати стресів і, звичайно, більше ніколи не носити подібні вироби. Ось вам оновлений висновок. Можете надати його юристу.
Анна взяла документ і подякувала лікарю. Тепер у неї був ще один доказ. Офіційне підтвердження того, що браслет справді шкодив їй.
Увечері вона зустрілася з Оленою Григорівною і передала їй новий висновок. Юрист вивчила його і задоволено кивнула.
— Чудово. Це посилює нашу позицію. Тепер у нас є не тільки протипоказання, а й підтвердження фактичної шкоди. Позовна заява готова, підпишіть тут і тут. Завтра подамо до суду.
Анна підписала документи твердою рукою. Вона робила крок, після якого не буде вороття. І вона була готова.
Наступного ранку Олена Григорівна зателефонувала їй:
— Заяву подано. Суд призначать на наступний місяць. Володимиру направлять повістку.
— Дякую, — Анна відчула полегшення. Тепер залишалося тільки чекати.
Наступні дні пройшли в дивному спокої. Володимир більше не дзвонив, не писав. Анна жила в Ірини Дмитрівни, допомагала їй по господарству, читала книги, гуляла в парку. Вперше за довгий час вона почувалася вільною. Станіслав Дмитрович заїжджав кілька разів, привозив фрукти і цікавився її самопочуттям. Він був делікатний, не ставив зайвих запитань, просто давав зрозуміти: вона не одна, у неї є підтримка. Анна цінувала це. Вона нарешті зрозуміла, що означає справжня турбота — та, яка не душить, не контролює, не вимагає. Та, яка просто є, як тепла ковдра в холодний вечір.
Судове засідання призначили на 10 травня, теплий весняний день, коли місто потопало в зелені та квітучих каштанах. Анна прокинулася рано, ще до будильника, і довго лежала, дивлячись у стелю гостьової кімнати. Сьогодні вирішиться все. Сьогодні вона або здобуде свободу, або ні. Вона не хотіла думати про інший варіант.
Ірина Дмитрівна постукала в двері близько восьмої ранку.
— Анно, сніданок готовий. Вам потрібно поїсти перед судом.
Вона спустилася на кухню. Анна випила чашку міцного чаю з медом і з’їла половину тосту. Шлунок стискався від хвилювання.
— Все буде добре, — Ірина Дмитрівна поклала долоню їй на плече. — У вас усі документи в порядку, закон на вашому боці. Головне, тримайтеся впевнено.
Анна кивнула, намагаючись повірити в ці слова.
До будівлі суду вона приїхала за півгодини до початку. Олена Григорівна вже чекала її біля входу, тримаючи в руках папку з документами. Юрист була одягнена бездоганно, її вигляд вселяв спокій і впевненість.
— Готові? — запитала вона.
— Так, — Анна кивнула, хоча всередині все тремтіло…
