Коли Дмитрові було всього чотирнадцять років, його життя змінилося назавжди одного холодного листопадового вечора, просякнутого вологою. Вітчим, високий і кремезний чоловік, у пориві неконтрольованого п’яного гніву схопив його за тонкий комір домашньої сорочки і грубо виставив на ґанок.
Слідом у темряву полетів старий, потертий шкільний рюкзак із кількома поспіхом кинутими речами: парою шкарпеток, светром і зім’ятим зошитом. «Ти більше не мій син!» — прокричав вітчим диким голосом, що зривався, з такою силою захлопнувши важкі металеві двері, що з одвірка посипалася суха штукатурка.
Діма стояв на порозі будинку, який ще вранці здавався йому непорушним притулком, відчуваючи, як крижаний осінній вітер миттєво пронизує його наскрізь. Він судомно стискав лямки рюкзака, чекаючи, що двері ось-ось відчиняться, адже понад усе на світі в ті секунди він чекав на свою матір. Але мати не вийшла попрощатися, не спробувала зупинити розлюченого чоловіка і навіть не подивилася на сина востаннє через вікно. Лише тьмяне світло кухонної лампи згасло, зануривши двір у абсолютну темряву.
Тієї нескінченної ночі, сидячи на холодній автобусній зупинці й кутаючись у тонку куртку, хлопець остаточно й безповоротно зрозумів свою долю. Тепер він зовсім один у цьому величезному, безжальному світі, і ніхто ніколи не прийде йому на допомогу. Ніхто не шукатиме його з ліхтариком темними вулицями, і ніхто більше лагідно не покличе його вечеряти. Перші тижні стали для підлітка справжнім, концентрованим кошмаром, сповненим тваринного страху та глибокого відчаю.
Опинившись на вулиці без копійки грошей і документів, Дмитро спав уривками, постійно здригаючись від кожного несподіваного шурхоту. Він ночував на гамірних вокзалах, ховаючись за рядами крісел, або в прокурених під’їздах багатоповерхівок, притискаючись спиною до теплих батарей. Іноді йому доводилося ховатися в моторошних покинутих будівлях на околиці міста, щоб уникнути небажаних зустрічей з поліцією.
Зустріч із патрулем означала неминучу відправку до державного інтернату — бездушної системи, якої він боявся панічно.
Щоб вижити, підліток виробив жорсткі правила і брався за будь-яку доступну фізичну роботу. З раннього ранку він розвантажував важкі ящики з підмороженими овочами на місцевому ринку, в кров стираючи свої молоді руки. Вдень, озброївшись брудною ганчіркою, мив лобове скло машин на перехрестях, а вечорами збирав порожні скляні пляшки в міських парках.
Кожна зароблена гривня була на вагу золота, тому він харчувався найдешевшим хлібом і намагався берегти мізерні кошти до останньої копійки.
Але найважчим випробуванням для незміцнілої психіки були не хронічний голод і не холод, що проймав до кісток. Найгіршим було відчуття абсолютної, тотальної непотрібності й гнітюче відчуття, що якщо ти завтра зникнеш, світ цього навіть не помітить. Коли інші діти, сміючись, поверталися зі школи додому до теплої вечері та м’яких батьківських обіймів, Дмитро згортався калачиком на шматку картону. У такі моменти він заплющував очі, відчайдушно намагався зігрітися власним диханням і суворо забороняв собі думати про завтрашній день.
Так минуло довгих три роки безперервної, виснажливої боротьби за власне фізичне існування на самому дні суспільства. Дмитрові виповнилося сімнадцять, він сильно витягнувся, схуд, а його погляд став по-дорослому важким і неймовірно чіпким. Він усе ще виживав, але вже не просто безвільно плив за течією: хлопець фанатично працював і відкладав кожну копійку в бляшану банку…
Коментування закрито.