Життя в таких селах іде своїм ходом, повільно, трохи осторонь усього, що відбувається у світі. Тут знають усіх сусідів на ім’я, пліткують не зі злості, а від нудьги, і допомагають одне одному не тому, що хочуть, а тому, що інакше не можна. Дім Миколи Громова стояв на краю села, біля самого поля.
Великий дім, п’ятистінок, з високими воротами й довгим подвір’ям, де колись усе кипіло: корови, свині, кури, трактор, культиватор, запах гною й свіжого сіна, голоси, сміх, собачий гавкіт. Паркан тепер перекосився у двох місцях, одна дошка зовсім випала, і ніхто її не вставляв. Віконниця на правому вікні теліпалася на одній завісі й на вітрі ляскала, мов удар долонею.
На подвір’ї під навісом стояла техніка: старий трактор, культиватор, ще якесь залізяччя, накрите брезентом, задубілим від морозу. Іржа пішла по кутках. Сніг у дворі ніхто не чистив, тільки стежка протоптана від воріт до ґанку, вузька, на одну людину.
Усередині дім був живий, у тому сенсі, що там горіло світло й не перемерзли труби. Микола стежив за цим машинально, за звичкою, як стежать за диханням, не думаючи, але не більше. На кухні стояв посуд, не брудний у мийці, а просто не розставлений по місцях, кинутий як попало.
На столі — сліди недавньої їжі, хлібні крихти, пляма від горнятка. У великій кімнаті на дивані лежав плед, під диваном — капці, жіночі капці, старі, зношені, із загнутими задниками. Микола їх не прибирав уже півтора року.
На полиці біля вікна стояло горнятко. Біле, з намальованим котом, смішним, рудим, з великими очима — не Миколине горнятко. Він пив з іншого, великого, без жодних котів.
Це не знімав із полиці й не ховав, просто стояло. У дальній кімнаті, куди він майже не заходив, на комоді лежала коробка, картонна, з-під взуття, перев’язана тасьмою. У ній були сорочечки, маленькі, жовті й білі, ще з магазинними етикетками, пінетки, брязкальце.
Усе куплене заздалегідь, із запасом, як купують, коли дуже чекають і дуже вірять, що все буде добре. Нічого доброго не вийшло. Марина померла наприкінці лютого, півтора року тому.
Пологовий був у райцентрі, сорок кілометрів нормальною дорогою, а тієї ночі дорогу замело так, що швидка застрягла на півдорозі. Лікарі потім говорили різне, Микола не слухав. Він стояв у коридорі лікарні, куди якимось дивом усе-таки дістався, і дивився в білу стіну, а лікарі говорили, а він не чув.
Хлопчик народився живим, але ненадовго, всього на сім хвилин. Микола його не бачив. Після цього він розпродав худобу. Не відразу, спершу просто перестав за нею доглядати, і сусід Петрович, добрий чоловік, забрав корів, поки вони зовсім не пропали.
Потім не стало свиней, потім курей. Ферма спорожніла за три місяці. Поля того літа заросли, він не виїхав у поле жодного разу.
Пити він почав не відразу: спершу просто сидів, потім став виходити вночі на подвір’я й дивитися в небо. Потім одного разу взяв пляшку, і вона допомогла забутися. Ненадовго, години на три, але все-таки.
На три години не треба було ні про що думати, це здавалося достатнім. Півтора року минуло. Він виглядав на всі п’ятдесят: зарослий, сірий, з тремтячими зранку руками.
Сусіди віталися, він відповідав. Іноді мовчки лагодив сусідський паркан, не тому, що просили, а тому, що руки пам’ятали, як це робиться, і часом краще було дати їм щось робити. Бродячого пса Бур’яна годував щовечора, виносив йому те, що сам не доїв.
Бур’ян жив під воротами й махав хвостом. Це було, мабуть, найживіше, що відбувалося на подвір’ї Громова вже дуже давно. Жінка, яку він впустив, стояла посеред кухні й не знала, куди стати.
Точніше, знала, що не треба нічого чіпати без дозволу, і просто тримала дитину, а дитина, відчувши тепло, почала поволі прокидатися, ворухнулася, писнула щось нерозбірливе й знову затихла. Микола відчинив шафу, витяг старий плед, що лежав там із осені, чистий, і мовчки простягнув. Жінка взяла.
Загорнула дівчинку щільніше.
— Чаю будеш?
