— крикнув старший, навіть не дивлячись на Михайла. — Неси данину, час не гумовий.
Мати заметушилася в сінях, брязкаючи дріб’язком у вузлику. Михайло перегородив їй шлях рукою.
— Сховай, мамо, ніхто нічого не отримає.
Він спустився з ґанку і став перед бандитами. Ті перезирнулися і заіржали.
— Опа! Захисник знайшовся, — усміхнувся старший, спльовуючи під ноги. — Ти хто такий, дядю? Родич, чи що? Тобі тут жити набридло?
— Я син, — спокійно відповів Михайло, — і я тут живу. А от ви тут зайві. Сідайте у свою колимагу і їдьте. І щоб я вас більше в цьому селі не бачив.
Сміх обірвався. Старший підійшов ближче, намагаючись нависнути над Михайлом, але той навіть не ворухнувся.
— Чуєш, мужик, ти, походу, не в’їхав. Це територія Борова, тут кожен камінь нам винен. А ти за зухвалість зараз окремо заплатиш. Зубами.
Один зі спортсменів ступив уперед, замахуючись битою, яку до цього ховав за спиною. Рух був різким, але для Михайла він здався сповільненим. Відхід убік, спритне перехоплення руки, глухий удар. Хлопець охнув, випустивши биту, і впав на коліна, тримаючись за забите зап’ястя. Другий спробував дістати ніж, але отримав жорсткий підсікаючий удар під коліно і склався навпіл, хапаючи ротом повітря.
Старший позадкував, його обличчя посіріло. Він не очікував такої відсічі від простого сільського мужика.
— Ти… Ти чого твориш? Ти знаєш, на кого попер? Боров тебе в асфальт закатає!
— Передай своєму Борову… — Михайло говорив тихо, але кожне слово падало, як камінь, — що лавочка закрита. Ще раз побачу когось із вас біля мого будинку або біля будь-якого іншого старого, розмовляти будемо по-іншому. Забирайтеся!
Він підняв биту і з силою встромив її в землю біля ніг бандита. Той смикнувся, потім схопив своїх стогнуючих подільників, і вони, шкутильгаючи, поплелися до машини. Позашляховик рвонув з місця, ледь не знісши паркан.
Мати стояла на ганку, біла як полотно.
— Мішо, що ж тепер буде? Вони ж повернуться, вони спалять нас!
— Не бійся! — Він підійшов і обняв її. — Я тут. Я розберуся.
День минув у тривожному очікуванні. Михайло розумів, що це тільки початок. Такі люди не прощають приниження. Він обійшов будинок, перевірив двері, набрав води в бочки. Знайшов у сараї стару сокиру, наточив її до гостроти бритви. Не для нападу, а для господарських потреб, але в руках майстра будь-який інструмент служить надійним захистом.
Стемніло швидко. Село занурилося в темряву, лише подекуди тьмяно світилися вікна. Михайло не спав. Він сидів на ганку в темряві, слухаючи ніч. Близько другої години ночі почувся шурхіт з боку городу, потім — запах бензину.
Михайло зреагував миттєво. Він метнувся за кут будинку і побачив тінь, що поливала стіну сараю з каністри. Чиркнула запальничка. Полум’я спалахнуло, жадібно лизнувши сухе дерево.
— Ах ти, гад! — Михайло, у два стрибки подолавши відстань, збив палія з ніг ударом плеча. Той відлетів у кущі аґрусу.
Сарай уже зайнявся. Вогонь швидко повз угору. Михайло схопив відро з водою, що стояло напоготові, і плеснув на стіну, збиваючи полум’я. Потім ще одне. На щастя, помітив одразу. Вогонь не встиг набрати силу.
Палій спробував відповзти, але Михайло наступив на край його куртки важким черевиком.
— Куди зібрався?
