Давайте я розіллю по глечиках.
— Сік у погребі, — сказала мама. — Яблучний, домашній. Три банки.
— Чудово, я принесу.
Тамара Миколаївна вислизнула з кухні із задоволеним виглядом. Марина провела її поглядом.
— Дивна вона сьогодні, — зауважила мама. — Метушиться, як на голках.
Авжеж. Марина не стала говорити про свої підозри. Але вирішила: сік вона проконтролює особисто.
Свекруха повернулася через п’ять хвилин з двома банками яблучного соку.
— Третю не знайшла, — повідомила вона. — Напевно, закотилася кудись.
— Нічого, двох вистачить, — сказала мама.
Тамара Миколаївна поставила банки на стіл і взялася їх відкривати. Руки у неї злегка тремтіли. Від хвилювання? Від передчуття? Марина спостерігала за кожним її рухом.
— У вас є красиві глечики? — запитала свекруха. — Не з банок же розливати?
— Є, в серванті. Кришталеві, від бабусі.
— О, кришталь. Чудово.
Вона дістала два високих глечика з різьбленим візерунком і почала переливати сік. Рухи були акуратними, навіть надмірно акуратними. Марина не зводила з неї очей. Але нічого підозрілого не помітила. Тамара Миколаївна просто перелила сік у глечики, закрила їх кришками і поставила в холодильник.
— Готово, — оголосила вона з посмішкою. — Що ще?
— Дякую, більше нічого. Відпочивайте.
Свекруха знизала плечима і вийшла. Марина перевела подих. Може, вона даремно накручує себе? Може, та розмова була про щось інше? Але інтуїція твердила: ні, щось тут не так.
До полудня в будинку стало гамірно. Приїхали гості: сусіди Іванови з пляшкою домашнього вина, тітка Клава з тортом, дядько Михайло з дружиною Раєю, колеги батька з заводу. Невелика компанія, чоловік п’ятнадцять. Батько не любив велелюддя.
Олег допомагав розставляти стільці і тягати столи. Він був незвично мовчазний і уникав дивитися Марині в очі.
— Все гаразд? — запитала вона, спіймавши його в коридорі.
— Так, звичайно. Просто втомився з дороги.
— Олеже, ми можемо поговорити?
— Потім, гаразд? Зараз ніколи.
Він пішов, залишивши її в коридорі одну. Марина дивилася йому вслід і відчувала: щось між ними зламалося. Може, вже давно. Може, тільки зараз вона це помітила.
До другої години стіл був накритий. Білосніжна скатертина, святковий посуд, букет жоржин у центрі. Мама постаралася на славу: салати, закуски, гаряче, пироги — все, що любив батько.
Гості розсілися, почалися тости.
— За іменинника! — проголосив дядько Михайло. — За Степана Васильовича! Щоб ще сто років жив!
— Дякую, Мишко. Сто — це забагато, але років двадцять ще поживу.
Сміх, дзвін келихів, святкова атмосфера. Марина сиділа поруч з Олегом, навпроти — Тамара Миколаївна. Свекруха була в ударі: жартувала, сміялася, підтримувала тости. Ідеальна гостя. Занадто ідеальна.
Після гарячого мама запропонувала перерву.
— Давайте перепочинемо трохи. Скоро торт будемо різати.
Гості повставали з-за столу. Хтось вийшов покурити, хтось прогулятися садом. Тітка Клава пішла допомагати мамі на кухні. Марина залишилася за столом. Їй потрібно було подумати. Минуло вже кілька годин, а нічого не сталося. Може, вона помилилася? Може, та нічна розмова була про щось зовсім інше?
— Мариночко, — пролунав голос свекрухи, — допоможеш мені?
Тамара Миколаївна стояла біля серванта з тацею в руках.
— З чим?
— Потрібно рознести сік гостям. У твоєї мами тільки два глечики. Незручно. Давай розіллємо по склянках і розставимо.
— Добре.
Марина встала і підійшла до серванта. Свекруха вже діставала склянки. Прості, скляні, однакові. Шість штук.
— Бери глечик з холодильника, — скомандувала Тамара Миколаївна. — Я поки склянки протру.
Марина пішла на кухню. Відкрила холодильник, дістала глечик з соком. Коли повернулася, свекруха вже розставила склянки в ряд на таці.
— Давай розливай, — сказала вона. — А я понесу.
Марина почала розливати сік. Свекруха стояла поруч і уважно стежила за процесом.
— Ця склянка для мене, — раптом сказала Тамара Миколаївна, вказуючи на крайню зліва. — Налий поменше, я на дієті.
— Добре.
— А ця, — вона тицьнула пальцем у склянку праворуч, — для тебе. Повну наливай, ти ж любиш мамин сік.
Звідки вона знає? Марина ніколи не говорила їй про це.
— З чого ви взяли?
— Олег розповідав. Каже, ти в дитинстві цей сік обожнювала.
Марина промовчала і налила сік у вказану склянку. До країв.
— От і добре, — Тамара Миколаївна посміхнулася. — Тепер решту.
Коли всі склянки були наповнені, свекруха взяла тацю.
— Я віднесу, а ти поки… — Вона оглянулася. — Ой, серветки забули. Принеси серветки з кухні.
— Серветки на столі.
— Ні, там паперові. А потрібні тканинні, красиві. Твоя мама казала, вони в комоді лежать.
Марина вагалася. Йти зараз не хотілося.
— Ну що ти стоїш? — поквапила свекруха. — Іди, іди, я поки розставлю.
Нічого не поробиш. Марина пішла в кімнату за серветками. Комод стояв у спальні батьків. Марина відкрила верхню шухляду. Порожньо. Середня — постільна білизна. Нижня — ось вони, серветки. Білі, лляні, з вишивкою. Вона взяла стопку і повернулася до вітальні.
Тамара Миколаївна вже розставила склянки на столі. Кожному гостю по склянці. Акуратно, рівненько. Склянка Марини стояла на її місці. Повна, як вона і наливала.
— Ось і розумниця, — похвалила свекруха. — Поклади серветки і сідай. Зараз гості повернуться.
Марина поклала серветки і сіла на своє місце. Взяла склянку з соком, піднесла до губ і завмерла. Щось було не так. Вона подивилася на склянку. Звичайна склянка, звичайний сік. Нічого підозрілого. Але Марина згадала: коли вона наливала сік, у її склянці була маленька подряпина на денці. Вона помітила її мигцем, коли ставила склянку на тацю. Зараз подряпини не було. Це була інша склянка.
Серце йокнуло. Марина повільно поставила склянку назад на стіл. Тамара Миколаївна підмінила склянки. Поки вона ходила за серветками, підмінила. Навіщо? Відповідь була очевидною. У цій склянці щось було. Щось, чого не було в інших.
Марина скосила очі на свекруху. Та сиділа навпроти і дивилася на неї з погано прихованим очікуванням. На губах грала легка посмішка. Чекає. Чекає, коли я вип’ю.
Гості почали повертатися. Розсідалися по місцях, брали склянки з соком, дякували господарям за частування.
— Смачний сік, — похвалила тітка Клава. — Валю, ти сама робила?
— Сама, Клавочко. Яблука з нашого саду. Треба рецепт записати.
Марина не пила. Сиділа, тримаючи склянку в руках, і гарячково думала. Що в соку? Отрута? Ні, занадто радикально. Снодійне? Навіщо? Проносне? Проносне, звичайно. Це ж ідеально вписується в план Тамари Миколаївни. Зганьбити невістку перед її власними батьками. На ювілей батька. При гостях. Невеликий конфуз, після якого вона не захоче сюди приїжджати. Ось що мала на увазі свекруха в тій нічній розмові.
Марина подивилася на Тамару Миколаївну. Та, як і раніше, посміхалася, але в очах з’явилася нетерплячка. Пий же. Пий. Марина посміхнулася у відповідь. Спокійно, впевнено. І прийняла рішення.
— Ой, як душно стало! — вигукнула вона, обмахуючись рукою. — Можна відкрити вікно?
— Звісно, доню.
Мама встала і пішла до вікна. За нею потягнулися інші. Дядько Михайло захотів подивитися на мамин розарій з вікна. Тітка Клава згадала, що хотіла сфотографувати жоржини. Сусіди Іванови пішли у двір покурити.
Через хвилину в кімнаті залишилося тільки троє: Марина, Олег і Тамара Миколаївна. Свекруха не рухалася з місця. Сиділа і дивилася на невістку.
— Щось не так з соком? — запитала вона солодким голосом. — Ти не п’єш?
Коментування закрито.