— Мам, все добре. Дорога нормальна була.
З дому вийшов батько. Степан Васильович за останній рік сильно здав: схуд, змарнів, сивини додалося. Але очі, як і раніше, дивилися молодо і весело.
— Мариночко! — він обійняв доньку, притиснувши до грудей. — Красуня моя! Як я радий тебе бачити!
— Тату, з наступаючим!
— Дякую, рідна. Проходь, проходь. Мати пирогів напекла. Весь дім у борошні.
За вечерею батьки розпитували про життя, про роботу, про плани. Марина відповідала, намагаючись не торкатися болючих тем. Про проблеми з Олегом, про свекруху — ні слова. Але батько, як завжди, бачив наскрізь.
— Щось ти, доню, невесела, — сказав він, коли мама вийшла на кухню за чаєм. — Проблеми?
— Ні, тату, все нормально.
— Не бреши батькові, я ж бачу!
Марина зітхнула. Приховувати від нього щось було марно.
— Свекруха приїде. Разом з Олегом.
— Знаю, мати казала. І що?
— Нічого. Просто не хочу, щоб вона зіпсувала тобі свято.
— Зіпсувала? — батько посміхнувся. — Доню, мені 60 років. Я бачив всяке. Якась столична панянка мене не злякає.
— Тату, вона не просто панянка. Вона… — Марина замовкла, підбираючи слова. — Вона мене ненавидить. З першого дня. І робить все, щоб ми з Олегом розлучилися.
Батько похмурнів.
— Я знаю. Пам’ятаю її на вашому весіллі. У чорній сукні, з похоронним обличчям. Відразу зрозумів, що за людина.
— І чому ти нічого не сказав?
— А що я міг сказати? Ти кохала Олега. Була щаслива. Не хотів псувати.
— Може, варто було?
Батько похитав головою.
— Ні, доню. Кожен повинен сам набити свої ґулі. Я міг попередити, але рішення все одно було б за тобою.
— Тепер я не знаю, що робити. Вісім років, тату. Вісім років я намагаюся ужитися з цією жінкою. І кожного разу вона знаходить новий спосіб мене вколоти.
— А Олег? Він що?
— Олег… — Марина зітхнула. — Він між двох вогнів. Любить матір, любить мене. Не хоче вибирати. Але вибрати доведеться, рано чи пізно.
— Я знаю. І боюся, що він вибере її.
Батько накрив її руку своєю — великою, теплою, мозолистою від роботи.
— Мариночко, послухай мене. Ти моя донька. Сильна, розумна, красива. Ти заслуговуєш на людину, яка буде тебе кохати і захищати. Якщо Олег не здатний, значить, він не твоя людина.
— Але я його кохаю, тату.
— Кохання — це добре. Але кохання не повинно бути стражданням. Якщо ти страждаєш поруч з людиною, це не кохання. Це звичка. Або страх.
— Страх?
— Страх залишитися одній. Страх визнати, що помилилася. Страх починати спочатку.
Марина мовчала. Батько говорив правду. І ця правда була болючою.
— Я не кажу, що тобі потрібно розлучатися, — продовжував він. — Я кажу: цінуй себе. Не дозволяй нікому, ні свекрусі, ні чоловікові, нікому тебе принижувати. Ти гідна кращого.
— Дякую, тату.
— І пам’ятай: що б не сталося, ми з матір’ю завжди на твоєму боці. Завжди.
Повернулася мама з чайником. Розмова перейшла на інші теми. Але слова батька засіли в голові: «Цінуй себе. Не дозволяй себе принижувати. Ти гідна кращого. Може, час перестати терпіти і почати діяти».
Наступні два дні пройшли в метушні. Марина допомагала мамі готувати: різала салати, чистила овочі, накривала стіл. Батько порався в гаражі, готував мангал для шашликів. Звичайна передсвяткова метушня.
Олег з Тамарою Миколаївною мали приїхати в суботу до обіду. Марина чекала цього моменту з тривогою. І ось субота настала. Близько першої дня у двір в’їхала знайома машина. Олег вийшов першим. Усміхнений, засмаглий після недавньої відпустки. За ним Тамара Миколаївна.
Свекруха виглядала дивно. Ні, зовні все було ідеально: дорога сукня, перли, бездоганний макіяж. Але щось у її обличчі насторожувало. Якийсь блиск в очах. Передчуття?
— Здравствуйте! — проспівала вона, розкриваючи обійми. — Як я рада вас бачити!
Вона обійняла спочатку маму, потім батька, потім Марину. Обійми були короткими, формальними. Але голос — медовим, майже щирим.
— Який чудовий дім! — захопилася свекруха, озираючись. — Такий затишний, прямо як на дачі.
«На дачі». Марина стиснула зуби. Для Тамари Миколаївни їх сімейний дім — просто дача, сільська хатинка, не більше.
— Проходьте, проходьте, — заметушилася мама. — Обід вже готовий.
За столом свекруха поводилася зразково. Нахвалювала їжу, розпитувала батька про роботу, захоплювалася маминим садом. Ідеальна гостя. Занадто ідеальна. Марина спостерігала за нею і не могла позбутися відчуття: щось не так. Тамара Миколаївна ніколи не була такою привітною. Ніколи не посміхалася так широко. Ніколи не говорила стільки компліментів. Вона щось задумала. Безперечно.
Після обіду чоловіки вийшли у двір покурити і подивитися мангал. Мама прибирала посуд. Марина хотіла допомогти, але Тамара Миколаївна втримала її за руку.
— Мариночко, давай поговоримо. Наодинці.
Ось воно. Починається.
— Про що?
— Про ваше з Олегом майбутнє.
Вони вийшли на веранду. Вечоріло, в повітрі пахло осінню і прілим листям. Красиво. Але Марині було не до краси.
— Слухаю вас.
Тамара Миколаївна сіла в плетене крісло і закинула ногу на ногу. Поза господині, не гості.
— Я буду відвертою, — почала вона. — Мені не подобаються ваші стосунки з Олегом.
— Це не новина.
— Не перебивай, — в голосі свекрухи з’явилася сталь. — Ви одружені вісім років. Дітей немає. Олег нещасливий.
— З чого ви взяли?
— Він мені розповідає. Кожного разу, коли ми говоримо по телефону. Каже, що ви віддалилися. Що ти думаєш тільки про кар’єру. Що між вами більше немає близькості.
Марина стиснула кулаки. Олег обговорює їхні стосунки з матір’ю. Розповідає їй інтимні подробиці.
— Наші стосунки — не ваша справа.
— Мій син — моя справа. Завжди був і буде.
— Вашому синові тридцять вісім років. Він доросла людина.
— Він моя дитина. І я хочу для нього кращого.
— Кращого — це кого? Якусь слухняну домогосподарку, яка народжуватиме дітей і варитиме борщі?
Коментування закрито.