— Боялася, що забереш Олега, що він полюбить тебе більше, ніж мене.
— Дурно, так?
— Так, дурно. Син не повинен вибирати між матір’ю і дружиною. Це я тепер розумію. Пізно розумію.
— Краще пізно, ніж ніколи.
Свекруха слабо посміхнулася.
— Ти навіть зараз не злишся.
— Немає сенсу злитися на помираючу людину.
— Дякую за чесність.
Марина встала.
— Мені час.
— Зачекай, — Тамара Миколаївна стиснула її руку. — Олег. Як він?
— Не знаю. Ми не спілкуємося.
— Він один. Зовсім один. Я його відштовхнула після розлучення. Звинувачувала. Кричала. Він перестав дзвонити.
— Це не моя проблема.
— Знаю, але може… зателефонуєш йому? Скажи, що я тут.
Марина вагалася.
— Будь ласка. — Голос свекрухи був ледь чутний. — Останнє прохання.
— Добре. Зателефоную. — Вона вивільнила руку і пішла до дверей.
— Марино.
Вона обернулася.
— Будь щаслива. Ти заслуговуєш.
Марина кивнула і вийшла. У коридорі вона притулилася до стіни і закрила очі. Серце калатало, руки тремтіли. Вона пробачила. По-справжньому пробачила. Не заради Тамари Миколаївни. Заради себе. Щоб нарешті відпустити минуле і жити далі.
Олегу вона зателефонувала з машини. Він відповів відразу, ніби чекав.
— Марино? Привіт.
— Твоя мама в лікарні. Третя міська, реанімація. Інсульт.
— Що?
— Вона просила тебе покликати.
Пауза. Довга, важка.
— Дякую, що сказала.
— Нема за що.
— Марино, як ти?
— Добре.
— Правда?
— Правда. Прощавай, Олеже.
— Прощавай.
Вона натиснула «відбій» і завела машину. Попереду була дорога додому. Попереду було життя.
Тамара Миколаївна померла через тиждень. Марина дізналася про це від Людмили, тієї самої сусідки. На похорон вона не пішла. Не тому, що не пробачила. Вона пробачила. Просто не хотіла. Це була вже не її історія.
Олег зателефонував після похорону. Подякував за те, що попередила. Сказав, що встиг попрощатися з матір’ю. Що вона померла спокійно.
— Вона просила передати тобі дещо, — додав він.
— Що?
— Що ти мала рацію. У всьому. — Марина мовчала. — І ще вона сказала, що я повинен відпустити тебе. По-справжньому відпустити. Не тримати в голові, не сподіватися. Просто відпустити.
— Хороша порада.
— Так. Вперше за все життя вона дала мені хорошу пораду. — Вони помовчали. — Будь щаслива, Марино.
— І ти, Олеже.
— Постараюся.
Зв’язок обірвався. Марина дивилася на телефон і посміхалася. Все закінчилося. Нарешті закінчилося. Вісім років боротьби, болю, розчарувань. Вісім років спроб бути кимось, ким вона не була. Вісім років життя поруч з людиною, яка так і не навчилася її цінувати. Тепер все. Все. Крапка.
Вона набрала номер Андрія.
— Привіт. Як конференція?
— Відмінно. Завтра повертаюся. Скучив.
— Я теж.
— Що робиш?
— Дивлюся на захід сонця. Дуже красивий.
— Сфотографуй для мене.
— Обов’язково.
— Марино, я кохаю тебе.
Вона посміхнулася. Широко. Від душі.
— Я тебе теж.
— До завтра?
— До завтра.
Вона поклала слухавку і вийшла на балкон. Сонце сідало за дахи будинків, забарвлюючи небо в золоті і пурпурові тони.
— Красиво. Дуже красиво.
Марина стояла і дивилася на захід сонця. Вперше за довгий час вона відчувала себе по-справжньому вільною. Вільною від минулого, від образ, від чужих очікувань. Вона не терпіла. Ніколи не була терпілою і не стала нею. Вона боролася. За себе, за свою гідність, за право бути щасливою. І перемогла.
Коментування закрито.