— І все.
Він брехав. Марина це відчувала, але не стала тиснути. Вирішила почекати. Чекати довелося недовго.
Через тиждень Олег прийшов додому пізніше звичайного. Виглядав дивно: скуйовджений, нервовий, з червоними плямами на щоках.
— Де був? — запитала Марина.
— На роботі, затримався.
— О десятій вечора?
— Був аврал.
Він пройшов повз неї в спальню, не поцілувавши, не обнявши. Як чужий. Марина постояла в коридорі, потім пішла за ним.
— Олеже, нам потрібно поговорити.
— Давай завтра, я втомився.
— Ні, зараз.
Він сидів на ліжку і знімав черевики, не піднімаючи голови.
— Про що?
— Про нас. Про те, що відбувається.
— Нічого не відбувається.
— Відбувається. Ти брешеш мені. Кожен день брешеш.
Олег завмер з черевиком у руці.
— Марино…
— Ти був не на роботі. Я дзвонила в офіс. Тебе там не було з шостої.
Він підняв голову. В очах страх і щось ще. Провина?
— Я був у мами.
Марина відчула, як всередині все обірвалося. Не від подиву — вона підозрювала. Але одна справа підозрювати, інша — почути підтвердження.
— У мами, — повторила вона. — Після всього, що вона зробила. Після всіх обіцянок.
— Вона дзвонила, плакала. Казала, що вмирає від самотності. Що я її єдиний син. Що вона не може жити, коли я її ігнорую.
— І ти повірив.
— Вона моя мати, Марино. Я не можу просто…
— Що «просто»? Тримати слово? Захищати сім’ю? Бути чоловіком?
Олег схопився.
— Не починай.
— Я не починаю. Я закінчую.
— Що це означає?
Марина дивилася на нього, на людину, яку колись кохала. Гарний, успішний. І такий слабкий. Такий жалюгідний.
— Це означає, що я втомилася, Олеже. Втомилася боротися за те, за що повинен боротися ти. Втомилася бути на другому місці після твоєї матусі.
— Ти не на другому місці.
— На другому. Завжди була на другому. І завжди буду, поки ти не відріжеш пуповину.
— Марино, це несправедливо.
— Несправедливо? — вона розсміялася. — Несправедливо — це коли твоя мати підсипає проносне в мій сік. Несправедливо — це коли чоловік знає і мовчить. Несправедливо — це вісім років принижень і спроб зберегти сім’ю, яка нікому, крім мене, не потрібна.
— Мені потрібна. Я кохаю тебе.
— Кохання — це не слова, Олеже. Це дії. А твої дії говорять зовсім про інше.
Вона розвернулася і вийшла зі спальні.
— Марино, зачекай. — Він наздогнав її в коридорі і схопив за руку. — Будь ласка, давай поговоримо.
— Ми поговорили. Місяць тому. Ти обіцяв. І порушив обіцянку.
— Я виправлюся.
— Ні, Олеже. Не виправишся. Тому що ти не хочеш виправлятися. Ти хочеш, щоб все було як раніше. І мама задоволена, і дружина на місці. Але так не буває.
— Що ти хочеш від мене?
— Нічого. Вже нічого.
Вона вивільнила руку і пішла на кухню. Дістала з шафи валізу. Ту саму, з якою їздила до батьків.
— Що ти робиш? — голос Олега здригнувся.
— Збираю речі.
— Куди ти збираєшся?
— До батьків. На перший час.
— Марино, не треба.
— Треба, Олеже. Давно треба було.
Він стояв у дверях і дивився, як вона складає речі у валізу. Блідий, розгублений.
— Ти… ти йдеш?
— Так.
— Назавжди?
— Не знаю. Поки так.
— А як же… ми?
Коментування закрито.