— Рік тому ми відкрили цей центр з надією допомогти хоча б кільком дітям. Сьогодні ми можемо з гордістю сказати: через центр пройшли 523 дитини. 523 врятованих життя, 523 щасливі сім’ї. І все це завдяки команді, яка працює тут не заради грошей, а заради ідеї. Особливо хочу подякувати Ганні Михайлівні Петровій, директору центру, людині, яка вклала в цей проєкт душу.
Оплески. Ганна вийшла на сцену, тримаючи в руках папку зі звітом.
— Я не вмію гарно говорити, — почала вона, і голос тремтів. — Просто хочу сказати дякую. Дякую Дмитру Сергійовичу за віру і підтримку. Дякую лікарям, які працюють тут безкоштовно. Дякую волонтерам, які приходять допомагати після своєї основної роботи. І дякую всім, хто жертвує гроші, ліки, свій час. Ви робите світ кращим.
Вона подивилася в зал, знайшла поглядом Катю, яка сиділа в першому ряду.
— Моя мама, Олена Петрівна, все життя допомагала дітям. Її за це звільнили, але вона не зламалася. Продовжувала допомагати тихо, непомітно. Я дізналася про це випадково, вже після її смерті. І зрозуміла, що хочу продовжити її справу. Цей центр — пам’ятник усім тим, хто допомагає людям всупереч труднощам і несправедливості.
Після офіційної частини батьки підходили дякувати, обіймали, плакали. Одна жінка, мати близнюків, яких лікували в центрі, притиснула Ганну до себе.
— Ви врятували моїх хлопчиків. Дякую вам. Дякую.
Ганна гладила її по спині, не знаючи, що відповісти. Слова були не потрібні.
Увечері, коли всі розійшлися, Ганна залишилася одна в спорожнілому залі. Ходила між рядами стільців, збирала забуті речі, вимикала світло.
Дмитро повернувся, забувши телефон.
— Втомилися? — запитав він.
— Ні, — Ганна посміхнулася. — Навпаки, сповнена енергії.
Вони стояли в напівтемному залі, за вікнами горіли вогні вечірнього міста.
— Ви знаєте, Ганно, — Дмитро заговорив тихо. — Коли рік тому підвіз вас вперше, думав, що просто допоможу людині в біді. Не припускав, що з цього виросте цілий проєкт. Що ви виявитеся настільки сильною особистістю.
— Я не сильна, — заперечила Ганна. — Просто роблю те, що вважаю правильним.
— У цьому і є справжня сила.
Вони помовчали.
— Що далі? — запитав Дмитро. — Які плани?
— Хочу відкрити філії в інших районах міста. Може, в сусідніх містах теж. Щоб кожна дитина, якій потрібна допомога, могла її отримати.
— Амбітно, — Дмитро кивнув. — Але реально. Я допоможу.
Ганна подивилася на нього вдячно.
— Чому ви все це робите? Невже тільки з бажання допомогти?
Коментування закрито.