— питала вона.
— Якщо захочеш, сонечко, — Ганна гладила її по голові. — Вивчишся, станеш найкращим дитячим лікарем у місті.
Одного ранку, коли Ганна розбирала пошту, у двері постукали. На порозі стояла журналістка з міської газети — молода жінка з диктофоном і блокнотом.
— Ганно Михайлівно? Мене звати Ксенія, я з газети «Міські новини». Можна взяти у вас інтерв’ю про центр?
Ганна запросила її до кабінету. Розмова тривала більше години. Ксенія ставила питання про історію створення центру, про матір Ганни, про те, як вона сама прийшла в благодійність.
— Знаєте, — сказала журналістка, закриваючи блокнот, — ваша історія надихає. Проста санітарка, яку несправедливо звільнили, змогла створити цілий медичний центр. Це справжній приклад сили духу.
— Я не одна це зробила, — заперечила Ганна. — Без Дмитра Сергійовича, без лікарів-волонтерів, без усієї команди нічого б не вийшло.
— Проте, саме ви стали душею цього проєкту.
Стаття вийшла через тиждень на першій шпальті. «Від несправедливості до подвигу: як санітарка створила безкоштовний медичний центр». Фотографія Ганни на тлі центру, детальна розповідь про її шлях, цитати лікарів і вдячних батьків.
Після публікації почалося божевілля. Дзвонили журналісти з інших видань, просили інтерв’ю. Приходили листи від людей з усього міста з пропозиціями допомоги. Хтось надсилав гроші, хтось пропонував волонтерство, хтось просто писав слова підтримки.
— Ви стали знаменитістю, — усміхнувся Дмитро, коли вони зустрілися в його офісі обговорити нові заявки на допомогу.
— Не потрібна мені ця слава, — Ганна махнула рукою. — Краще б ці гроші йшли на лікування дітей.
— А вони й ідуть. Дивіться, — він показав звіт. — За останній тиждень пожертви зросли втричі. Люди хочуть допомагати, коли бачать конкретні результати.
Ганна вивчила цифри. Дійсно, коштів стало більше. Можна було розширити штат, закупити додаткове обладнання, приймати більше пацієнтів.
— Дмитре Сергійовичу, — вона підняла очі, — я хочу запитати. Чому ви робите все це? Фінансуєте центр, допомагаєте мені? Ви ж могли просто дати грошей на операцію Каті тоді, на самому початку. Навіщо все інше?
Дмитро відкинувся в кріслі, задумався.
— Тому що хотів дати вам не рибу, а вудку. Гроші на операцію вирішили б проблему Каті, але не змінили б нічого у вашому житті. А так ви знайшли своє покликання, сенс. І допомагаєте сотням інших дітей. Ви ризикували. Могло не вийти. Я бачив у вас потенціал, — він посміхнувся. — Рідко зустрінеш людину з таким серцем. Ви не озлобилися після того, що сталося в «Мідлайфі». Не зламалися. Продовжили йти вперед. Таких людей треба підтримувати.
Вони сиділи мовчки. За вікном йшов сніг, місто готувалося до Нового року.
— Дякую, — тихо сказала Ганна. — За віру в мене.
До кінця року центр прийняв уже 350 дітей. Статистика вражала: 70% повністю одужали, решта отримали значне поліпшення стану. Лікарі говорили про центр як про приклад того, якою має бути медицина. Міська адміністрація виділила додаткове фінансування. З’явилася можливість найняти постійний персонал, розширити спектр послуг.
Ганна перестала бути просто волонтером, тепер вона отримувала зарплату як директор центру, могла нормально забезпечувати себе і Катю. Дівчинка теж змінилася. Зміцніла, почала займатися танцями — її мрія про балет виявилася не такою вже й нездійсненною. Вчителі казали, що у неї талант, гнучкість, музикальність.
— Тьотю Аню, дивись! — Катя показувала нові па, які вивчила на заняттях.
Ганна дивилася, і серце переповнювалося щастям. Ще рік тому дівчинка ледве ходила, а тепер танцювала.
У лютому сталася подія, яка підвела риску під усією історією. Ганна отримала листа від Олега Вікторовича Ковальова, колишнього головлікаря «Мідлайфа».
«Шановна Ганно Михайлівно,
Пише вам Ковальов. Нещодавно прочитав статтю про ваш центр. Хочу визнати свою помилку. Тоді, рік тому, я вчинив несправедливо. Не розібрався в ситуації, повірив не тим людям. Прошу вибачення. Ваша робота в центрі гідна поваги. Якщо потрібна буде консультативна допомога, звертайтеся.
З повагою, О. В. Ковальов».
Ганна перечитала листа кілька разів. Вибачення від людини, яка її принизила. Визнання помилки. Вона не відчувала тріумфу чи зловтіхи, тільки спокійне задоволення. Справедливість восторжествувала, хоч і своїм шляхом.
Вона відповіла коротко: «Дякую за лист. Минуле в минулому. Якщо захочете допомогти центру консультаціями, буду рада. Г. М. Петрова».
Навесні в центрі відбувся урочистий захід — звіт за перший рік роботи. Запросили благодійників, волонтерів, батьків пацієнтів, представників влади.
Дмитро виголосив промову:
Коментування закрито.