— Це половина того, що я назбирала на операцію племінниці, — Ганна дивилася у вікно, на розмиті вогні. — Моя племінниця Катя, їй десять років. У неї проблеми з ногою після родової травми. Потрібна операція, двісті тисяч коштує. Я збирала майже рік. А тепер?
Вона не договорила. Чоловік мовчав, тільки кивнув, показуючи, що слухає. І Ганна продовжила. Розповіла про Катю, про сестру Свєту, яка померла два роки тому і залишила дівчинку їй на піклування. Про те, як Катя терпить біль, але ніколи не скаржиться. Про те, як страшно дивитися, як дитина не може нормально бігати з однолітками. Про несправедливість сьогоднішнього дня, про Ірину, яка незлюбила її з першого дня роботи.
Водій слухав мовчки, лише зрідка киваючи. Не перебивав, не давав порад, не говорив банальностей на кшталт «все буде добре». Просто слухав. І це було саме те, що зараз потрібно було Ганні: щоб хтось просто вислухав.
Машина зупинилася біля похиленої дев’ятиповерхівки на вулиці Заводській. Ганна замовкла, раптом усвідомивши, як багато наговорила незнайомій людині.
— Вибачте, — пробурмотіла вона, дістаючи гаманець. — Я вас навантажила своїми проблемами. Скільки з мене?
— Нічого, — водій похитав головою. — Проїзд оплачено.
— Але…
— Одужуйте, — він кивнув на її перемотану руку. — І… тримайтеся.
Ганна вийшла з машини. «Тойота» поїхала, розчинившись у вечірньому потоці. Вона провела її поглядом, потім попленталася до під’їзду. У кишені куртки задзвонив телефон — мабуть, трохи підзарядився від павербанка, який вона носила з собою. Дзвонила Марина.
— Аню, ти де? Я викликала тобі таксі, але водій каже, що тебе біля клініки немає. Ти вже поїхала?
Ганна зупинилася посеред двору. Отже, той чоловік у «Тойоті» був не таксистом. Просто незнайомець, який вирішив підвезти її. А вона вивалила на нього все своє життя.
Наступного ранку Ганна прокинулася від того, що Катя обережно торкалася її перебинтованої руки.
— Тьотю Аню, боляче? — дівчинка дивилася на неї широко розкритими карими очима, такими ж, як у Свєти.
— Трішки, сонечко, — Ганна сіла на ліжку, скривившись.
Рука й справді боліла: за ніч бинт просочився сукровицею, рана запалилася.
— Нічого страшного, просто подряпалася на роботі.
Катя насупилася, по-дорослому недовірливо.
— Ти плакала вчора. Я чула.
Ганна обняла племінницю здоровою рукою, притиснула до себе. Тонке тільце, волосся з запахом дитячого шампуню. Заради цієї дитини вона готова була терпіти будь-яку несправедливість, будь-який біль.
— Просто втомилася дуже. Буває у дорослих. Ходімо снідати?
Вони поснідали залишками вчорашньої гречки з сосискою. Катя їла повільно, накульгуючи дошкандибала до столу — нога явно боліла сильніше, ніж зазвичай. Ганна дивилася на неї і відчувала, як усередині все стискається. Треба було терміново щось вирішувати з грошима.
Після сніданку вона відвела Катю до тітки Валі на перший поверх: сусідка доглядала за дівчинкою, поки Ганна на роботі, і брала за це зовсім невеликі гроші. Потім побрела на автобусну зупинку. У клініку йти не хотілося, але треба було розібратися з цим штрафом, спробувати хоч якось змінити ситуацію.
Автобус запізнювався. Ганна стояла на зупинці, кутаючись у тонку куртку, коли біля узбіччя пригальмувала знайома темно-синя «Тойота».
— Доброго ранку, — водій, вчорашній чоловік у простій куртці, привітно посміхнувся їй. — На роботу?
Ганна розгубилася.
— Ви? Ви ж не таксист?
— А я й не казав, що таксист, — він знизав плечима. — Просто побачив учора, що вам погано, вирішив підвезти. Мене Дмитро звуть. Сідайте, все одно у ваш бік їду.
Здоровий глузд підказував відмовитися: не варто сідати в машину до незнайомців. Але щось у цій людині викликало довіру. Добрі очі, спокійний голос, відсутність будь-якої нав’язливості. Вчора він вислухав усю її історію і не сказав жодного зайвого слова.
— Гаразд, — Ганна відчинила двері. — Дякую.
Вони їхали мовчки перші хвилин п’ять. Дмитро не ставив запитань, не намагався заводити розмову. Просто вів машину, іноді поглядаючи в дзеркало заднього виду. На радіо грала тиха музика.
— Руку обробили? — нарешті запитав він.
— Так, вдома, — Ганна подивилася на свою перебинтовану долоню. — Перекисом промила, маззю помазала.
— До лікаря треба. Може, уламки залишилися.
— Немає часу, — вона посміхнулася. — І грошей зайвих немає.
Дмитро кивнув, але нічого не сказав. Зупинив машину біля службового входу клініки.
— Дякую, — Ганна потягнулася до ручки дверей, але він зупинив її.
— Послухайте, — Дмитро повернувся до неї, — якщо щось потрібно буде, ось моя візитка.
Він простягнув їй невелику білу картку. Ганна машинально взяла. «Дмитро Соловйов», — було написано на ній, і номер телефону. Ніякої посади, ніякої назви компанії.
— Навіщо ви це робите? — запитала вона. — Ви ж мене зовсім не знаєте.
— Тому, — Дмитро посміхнувся, — що іноді людям просто потрібна допомога. Без причини.
Ганна вийшла з машини, стискаючи візитку в кулаці. «Тойота» поїхала. Вона ще довго стояла, дивлячись їй услід.
У клініці день почався погано. У бухгалтерії їй сунули папери на підпис — згоду на утримання сорока восьми тисяч із зарплати рівними частинами протягом двох місяців. Двадцять чотири тисячі цього місяця, двадцять чотири наступного. На життя залишалося менше десяти тисяч. Як на ці гроші прогодувати себе і Катю, платити за квартиру, ліки?
Ганна розписалася тремтячою рукою. Вибору не було.
Весь день вона працювала як у тумані. Мила підлогу, прибирала кабінети, виносила сміття. Колеги перешіптувалися у неї за спиною: новина про розбитий апарат розлетілася по всій клініці. Хтось співчував, хтось засуджуюче хитав головою.
Ірина кілька разів проходила повз з зарозумілим виглядом. Одного разу навіть зупинилася, подивилася на Ганну, що мила підлогу в коридорі.
— Ну що, Петрова, навчилася акуратності?
Коментування закрито.