Несправедливо вигнана з клініки санітарка сіла в машину до незнайомця, прийнявши його за водія таксі. А коли розповіла свою історію, чоловік мовчки дістав телефон і коротко кинув: «Усіх до кабінету, за годину. Без винятків».
Сьома година вечора. Ганна Петрова втомлено провела долонею по чолу, змахуючи темні пасма волосся, що вибилися з-під шапочки. Ноги гули після зміни, спина нила від постійних нахилів, але робота ще не закінчилася.
Процедурний кабінет номер три, на другому поверсі елітної приватної клініки «Мідлайф», потребував прибирання після прийому пацієнтів. Ганна штовхнула двері плечем, тримаючи в руках відро з миючими засобами та швабру. Кабінет зустрів її звичним запахом антисептика і ледь вловимим ароматом дорогих парфумів: тут приймали тільки заможних клієнтів.
Білосніжні стіни, сучасне обладнання, м’які крісла для очікування в кутку. Все це так контрастувало з її власним життям, що іноді Ганна ловила себе на думці, ніби працює у двох різних світах. Вона поставила відро на підлогу, дістала ганчірку і почала протирати кушетку.
Рухи були відпрацьованими, автоматичними. За три роки роботи в «Мідлайфі» Ганна вивчила кожен куточок цієї будівлі. Знала, де скрипить мостина, які двері зачиняються туго, в якому кабінеті лікарі завжди залишають більше безладу.
Думки її були далеко. Сьогодні вранці дзвонила сусідка, тітка Валя, яка сиділа з Катею. Дівчинка знову скаржилася на біль у нозі.
Лікарі казали, що операцію не можна відкладати більш ніж на два місяці. Ганна в думках всоте перераховувала накопичення. Сто двадцять вісім тисяч лежали на картці.
До потрібної суми не вистачало ще сімдесяти двох тисяч. Якщо економити на всьому, буквально на всьому, можна встигнути до початку весни. «Потерпи, моя хороша», — подумки звернулася Ганна до племінниці.
«Ще трохи, і ми зберемо всі гроші. Ти будеш бігати і стрибати, як усі діти». Катя була донькою її покійної сестри Свєти.
Два роки тому Свєта померла від раку, і восьмирічна дівчинка залишилася на руках у Ганни. Батько Каті втік ще до її народження, інших родичів не було. Ганна забрала племінницю до себе без роздумів.
Свєта була її єдиною сестрою, старшою на три роки, найближчою людиною після матері. Ганна протерла столик з інструментами, змінила пакет у відрі для сміття, перевірила, чи все на місцях. Залишалося вимити підлогу.
Вона віджала швабру і почала методично обробляти білу плитку, рухаючись від дальнього кута до виходу. Двері кабінету раптово відчинилися. На порозі стояла старша медсестра Ірина Волкова — висока, з холодним обличчям і вічно підтиснутими губами.
Їй було під п’ятдесят, але вона ретельно приховувала вік під товстим шаром макіяжу і регулярними походами до косметолога.
— Ще не закінчила? — уїдливо запитала Ірина, оглядаючи кабінет. — Уже восьма година. Інші санітарки давно розійшлися.
Ганна випросталася, спираючись на швабру.
— Майже готова, Ірино Сергіївно.
— Ще п’ять хвилин. «П’ять хвилин», — перекривила Ірина. — У тебе завжди «ще п’ять хвилин». Некваплива.
Вона пройшла до кабінету, її підбори гучно стукали по плитці. Ганна мовчки відступила до стіни, даючи їй пройти.
За три роки роботи вона навчилася не відповідати на шпильки старшої медсестри. Ірина незлюбила її з першого дня: чи то через молодість Ганни, чи то просто тому, що їй потрібен був об’єкт для самоствердження. Ірина підійшла до апарату УЗД, який стояв на спеціальній тумбі біля стіни.
Це була новітня модель, гордість клініки, закуплена всього місяць тому. Головний лікар Ковальов особисто попереджав весь персонал про обережне поводження з технікою.
— Ось тут погано протерто, — Ірина провела пальцем по корпусу апарату, хоча він блищав чистотою. — Вічно в тебе абияк.
Ганна стиснула зуби. Відро зі шваброю стояло біля її ніг, руки втомилися, а вдома чекала Катя. Хотілося скоріше закінчити й піти.
— Зараз протру ще раз, — тихо сказала вона.
Ірина пирхнула і недбало сперлася рукою на апарат.
У цей момент щось заскрипіло. Тумба під апаратом хитнулася — мабуть, одна з ніжок була погано закріплена або стояла нерівно. Ірина смикнулася, намагаючись утримати рівновагу, і її лікоть штовхнув прилад.
Все сталося за долю секунди. Масивний апарат нахилився, зісковзнув з тумби. Ганна встигла тільки скрикнути і зробити крок вперед, інстинктивно простягаючи руки, ніби могла зловити дорогу техніку.
Марно. Гуркіт був оглушливим. Апарат звалився на плитку, його захисне скло розлетілося на друзки, пластиковий корпус тріснув, внутрішні деталі з дзвоном розкидало по підлозі.
Ганна застигла, дивлячись на уламки. У вухах дзвеніло від удару.
— Що тут відбувається?
У дверях стояв головний лікар клініки Олег Вікторович Ковальов, чоловік років п’ятдесяти п’яти, з сивими скронями і важким поглядом. Його обличчя було червоним від гніву. Він стрімко увійшов до кабінету, його погляд метнувся від розбитого апарату до застиглої Ганни зі шваброю в руках, потім до Ірини, яка відступила до вікна.
— Що ви наробили? — голос Ковальова був крижаним, що було страшніше за крик. — Ви розумієте, скільки коштує цей прилад?
Ганна відкрила рота, але не змогла видавити ні слова. Горло перехопило від страху і несправедливості. Адже це не вона. Вона навіть не торкалася апарату.
— Олеже Вікторовичу… — заговорила Ірина, і в її голосі прозвучали ідеальні нотки обурення та жалю. — Я попереджала її бути обережнішою. Вона розмахувала шваброю, зачепила тумбу.
Ганна повернулася до неї так різко, що в скронях застукало.
— Неправда! Я навіть не підходила. Це ви!
— Що я? — Ірина випросталася на весь зріст, дивлячись на Ганну згори вниз. — Я зайшла перевірити якість прибирання і побачила, як ви неакуратно орудуєте шваброю. А коли зробила зауваження, ви смикнулися і зачепили тумбу.
Це була брехня. Нахабна, цинічна брехня. Ганна бачила, як Ірина сама штовхнула апарат, бачила її перелякане обличчя в першу секунду після падіння. Але зараз перед головлікарем стояла незворушна старша медсестра, яка працювала в «Мідлайфі» вже дванадцять років і користувалася довірою керівництва.
— Олеже Вікторовичу, це не так, — Ганна зробила крок уперед, відчуваючи, як тремтять коліна. — Я не торкалася апарату. Я тільки мила підлогу.
— Тихіше! — гаркнув Ковальов.
Він присів навпочіпки, розглядаючи уламки дорогої техніки. Підняв шматок тріснутого пластику, похитав головою.
— Це катастрофа. Більше мільйона. Ви хоч розумієте? Мільйон.
Ця сума відлунням відбилася в голові Ганни. Для таких людей, як Ковальов, це, можливо, було неприємністю. Для неї це була цифра з іншої реальності, недосяжна, неймовірна.
— Я готовий був закрити очі на багато що, — продовжував Ковальов, випростуючись. — На запізнення, на недбалість у роботі. Але це переходить усі межі.
— Які запізнення? — не витримала Ганна. — Я жодного разу не запізнювалася. Я завжди…
— Ви ще сперечаєтеся? — Ковальов зробив крок до неї, і Ганна мимоволі позадкувала. — Ірина Сергіївна — медсестра з бездоганною репутацією. Вона не стане брехати. А ви? Ви всього лише санітарка.
«Всього лише санітарка». Ці слова різонули болючіше за ляпас. Ганна завжди пишалася своєю роботою, хай і непрестижною. Вона мила підлогу, виносила сміття, міняла постільну білизну, робила те, без чого не може існувати жодна лікарня чи клініка. Робила чесно, сумлінно. І ось тепер її працю знецінили однією фразою.
Ковальов дістав телефон, швидко набрав номер….
Коментування закрито.