— Вона не бере слухавку! — Ігор не стримався, підвищив голос. — Костю, я прошу тебе як друга. Один раз. Більше ніколи не попрошу.
Ще одна пауза. Потім важкий подих.
— Гаразд. Але тільки один раз. І щоб ніхто не дізнався, зрозумів?
— Само собою. Дякую, Костю, я тобі винен.
— Давай дані.
Ігор продиктував повне ім’я Ольги, дату народження, номер паспорта — все це він пам’ятав напам’ять. Костя сказав, що перевірить завтра, в понеділок, на роботі, і передзвонить.
Решту вихідних Ігор провів у болісному очікуванні. Не знаходив собі місця, раз у раз хапався за телефон, перевіряв, чи не дзвонив Костя. Нарешті, в понеділок близько полудня пролунав дзвінок.
— Ігоре? Я пробив. Є нова адреса, зареєстрована на твою дружину.
Серце Ігоря забилося сильніше.
— Яка?
— Селище Ясна Поляна, вулиця Садова, будинок 17.
— Це десь у передмісті, кілометрів за п’ятдесят від міста.
Ігор записав адресу, подякував Кості і поклав слухавку. Селище? Вона поїхала в якесь селище? Навіщо? Він відкрив карти на телефоні, вбив адресу. Дійсно, в передмісті, не так уже й далеко. Можна доїхати за годину на машині.
Ігор подивився на годинник. Пів на першу. Якщо виїхати зараз, до другої буде на місці. Поговорять, все з’ясують. Може, вона вже готова повернутися, просто чекає, що він сам зробить перший крок.
Він одягнувся, схопив ключі від машини, вибіг з квартири. Дорогою репетирував, що скаже. Щось на зразок: «Олю, досить дуріти. Повертайся додому, все забудемо». Або: «Олю, я розумію, ти образилася, але ми ж дорослі люди, можемо все обговорити». Або навіть: «Олю, мені без тебе важко, давай спробуємо налагодити стосунки». Так, останній варіант непоганий. Не зовсім вибачення, але й не наказ. Компроміс.
Ігор завів машину, виїхав на шосе. За вікном миготіли передмістя, поля, переліски. Чим далі він їхав, тим сильніше нервував. Серце стукало десь у горлі, долоні спітніли, він раз у раз витирав їх об джинси. Що, якщо вона його не прийме? Що, якщо прожене?
Та ні, не може бути. Вони десять років прожили разом, це ж не дрібниця. Десять років — це історія, це зв’язок. Вона не може просто взяти і викреслити його зі свого життя.
Навігатор повідомив, що він під’їжджає до пункту призначення. Ігор звернув на вузьку дорогу, що вела в селище. Будинки по обидва боки приватні, акуратні, з палісадниками і парканами. Тихо, спокійно, провінційно. Вулиця Садова. Ігор пригальмував, вдивляючись у номери на хвіртках. Ось 13-й, 15-й, 17-й.
Він зупинив машину, вийшов. І завмер.
Перед ним стояв красивий заміський котедж з мансардою. Не якась комуналка, не убога орендована квартирка. А справжній будинок. Доглянута ділянка, свіжопофарбований паркан, яблуні в саду. На ґанку стояли горщики з квітами.
Ігор повільно підійшов до хвіртки, не вірячи своїм очам. Як? Звідки в Ольги такий будинок? Вона що, виграла в лотерею? Або… Або знайшла собі багатого коханця?
Ця думка обпекла як окріп. Ігор стиснув кулаки, відчув, як по спині пробігає холодок люті. Так ось у чому справа. Ось чому вона так легко від нього пішла. У неї був запасний варіант, якийсь багатий тип, який обіцяв їй будинок, гроші, красиве життя.
Він уже простягнув руку до хвіртки, збираючись рвонути її і увірватися у двір, влаштувати розбірки, коли хвіртка відчинилася сама.
На порозі стояла Ольга. Вона була зовсім іншою. Не та зацькована, втомлена жінка, яку він вигнав тиждень тому. Волосся укладене, легкий макіяж, нові джинси і светр. Але головне – очі. Спокійні, холодні, впевнені….
Коментування закрито.