Поклавши слухавку, Ольга відкинулася на спинку лавки і заплющила очі. Вільна. Скоро вона буде вільна від Ігоря, від його докорів, від принижень. Почне нове життя у своєму домі, на своїх умовах.
Вона згадала бабусю. Згадала її руки: великі, натруджені, завжди теплі. Згадала, як бабуся вчила її пекти пироги, як розповідала про своє життя, про труднощі, які довелося подолати.
— Жінка повинна бути сильною, — говорила вона. — Не злою, не черствою. Але сильною. Щоб вистояти, що б не сталося.
— Дякую, бабусю, — тихо прошепотіла Ольга в порожнечу. — За все. За науку. За підтримку. Навіть після смерті ти мене врятувала.
Вітер доніс запах диму — хтось із сусідів топив піч. Ольга піднялася, зайшла в будинок, зачинила двері на засув. Її дім. Її життя. Ніхто більше не скаже їй, що вона нічого не варта.
За цей час Ігор… Ігор сидів у своєму шкіряному кріслі, купленому відразу після підвищення, і дивився в телефон. Екран світився в напівтемряві порожньої квартири, на годиннику була вже одинадцята вечора. Минув перший день після того, як він виставив Ольгу за двері.
Він чекав. Чекав дзвінка, повідомлення, стуку в двері. Уявляв, як вона постукає — несміливо, тихо, як буде стояти на порозі з опущеною головою і просити вибачення.
«Ігоре, пробач, я була не права. Можна повернутися?»
«Я більше не буду».
Але телефон мовчав. Ігор посміхнувся, відкинувся в кріслі.
«Рано ще. Вона вперта, це він знав. Напевно, переночувала в когось із подруг, зараз думає, як би зберегти обличчя і при цьому повернутися. Нічого, день-два, і з’явиться. Куди їй діватися?»
Він встав, пройшовся по квартирі. Незвично тихо. Зазвичай Ольга щось робила вечорами: гриміла посудом на кухні, вмикала телевізор, шаруділа сторінками книги. А зараз мертва тиша. Навіть якось незатишно.
Ігор відкрив холодильник. Пусто. Точніше, майже пусто: тільки залишки вчорашньої вечері в контейнері та почата пляшка мінералки. Він скривився. Треба буде завтра після роботи зайти в магазин. Або в кафе повечеряти. Все одно Ольга скоро повернеться, знову буде готувати.
На другий день Ігор прокинувся від будильника і з роздратуванням виявив, що чистих сорочок у шафі немає. Всі брудні лежали в кошику для білизни. Зазвичай Ольга прала по вихідних, прасувала, акуратно розвішувала в шафі. Довелося вдягнути вчорашню. На роботі колега скривився, відчувши несвіжий запах, але промовчав. Ігор весь день був не в гуморі. Зірвався на підлеглих, нагрубив секретарці.
Увечері, повертаючись додому, зайшов у магазин, накупив напівфабрикатів. Розігрів пельмені в мікрохвильовці, їв прямо з каструлі, стоячи біля плити. Несмачно. Ольга готувала краще.
Телефон, як і раніше, мовчав. На третій день Ігор почав нервувати по-справжньому. Він перевіряв телефон кожні півгодини. Може, пропустив дзвінок? Може, вона писала, а він не помітив? Але ні, нічого. Повна тиша.
Увечері він не витримав, набрав номер Ольги. Довгі гудки, потім автовідповідач. Він кинув слухавку, не залишивши повідомлення. Через годину спробував знову. Те ж саме. Телефон або вимкнений, або Ольга просто не брала слухавку.
Ігор пройшовся по квартирі, заглянув у спальню. Шафа Ольги була майже порожньою, вона забрала тільки найнеобхідніше. Косметика на полиці у ванній зникла. Її капці біля дверей теж пропали. Він повернувся у вітальню, плюхнувся в крісло. Неприємне почуття почало зароджуватися десь у грудях: не то занепокоєння, не то… Страх?
Ні, який страх? Вона повернеться. Обов’язково повернеться. Просто вирішила провчити його, показати характер. Ну й нехай. У нього терпіння вистачить перечекати цю дитячу образу.
Четвертий день видався особливо важким. На роботі трапився серйозний прокол: один з менеджерів втратив великого клієнта, і Ігорю довелося пояснюватися з начальством. Його відчитали, натякнули, що такі проколи можуть коштувати йому посади. Ігор вийшов з кабінету шефа блідий, зі стиснутими щелепами….
Коментування закрито.