— Що ти хотіла? А? Що ти взагалі можеш хотіти? — Ігор підійшов до неї впритул, нависаючи зверху. Ольга мимоволі позадкувала спиною до стіни. — Ти нічого з себе не представляєш. Без мене ти ніхто. Жалюгідна бібліотекарка в пошарпаній блузці. І якби не я, ти б так і жила в якійсь комуналці, рахуючи копійки до зарплати.
— Ігоре, припини. Не смій мені вказувати.
— Це мій дім! — гаркнув він, і Ольга побачила, як на його шиї надулися вени. — Мої правила. Не подобається — вали звідси.
Зависла важка, дзвінка тиша. Десь за вікном проїхала машина, загавкав собака. На плиті тихо шипів чайник: Ольга поставила його грітися, ще коли увійшла до квартири, і тепер вода вже закипала.
— Чого мовчиш? — посміхнувся Ігор. — Немає куди йти, так? От тобі й маєш. Тож сиди тихо, не виступай і будь вдячна за те, що в тебе є дах над головою.
Він повернувся і пішов назад до кімнати, але на порозі зупинився і обернувся:
— І поверни цю блузку в магазин. Завтра ж. Мені не потрібна дружина, яка не вміє рахувати гроші.
Ольга стояла біля стіни, відчуваючи, як по щоках повільно течуть сльози. Вона навіть не одразу зрозуміла, що плаче, просто раптом відчула солоний смак на губах. Чайник на плиті почав свистіти все голосніше, вимогливо, істерично. Вона повільно підійшла і вимкнула газ. Пара огорнула її обличчя, волога і гаряча.
Як же вона втомилася. Втомилася від цих нескінченних докорів, від цієї зневаги в голосі, від відчуття власної нікчемності, яке Ігор вбивав у неї день у день. Три місяці вона терпіла, сподівалася, що це мине, що він схаменеться, що повернеться її колишній чоловік. Але він не повертався.
Ольга витерла сльози тильною стороною долоні і почала мовчки розкладати продукти по полицях холодильника. Руки рухалися автоматично, а в голові крутилася одна думка: «Невже я справді нічого не варта? Невже він правий?»
Увечері вони вечеряли мовчки. Ігор сидів, уткнувшись у телефон, зрідка кидаючи репліки про те, які ідіоти його підлеглі і як складно працювати з некомпетентними людьми. Ольга кивала, не слухаючи. Вона різала помідор для салату і думала про те, що раніше вони розмовляли за вечерею. Ділилися новинами, планами, мріями. Тепер же між ними була прірва, і Ольга не знала, як її подолати.
— Завтра я затримаюся, — кинув Ігор, не піднімаючи очей від екрана. — Зустріч із клієнтами. Може, повернуся пізно.
— Добре, — тихо відповіла Ольга.
— І так, цього тижня премію затримають. Тож затягни пояс тугіше. Ніяких блузок, сирів та іншої дурні.
Ольга поклала ніж, витерла руки рушником.
— Ігоре, мені справді потрібна була ця блузка. Стара зовсім.
— Господи, — він відкинувся на спинку стільця і подивився на неї з таким виразом, ніби вона щойно сказала цілковиту дурницю. — Ну запери її краще. Або купи що-небудь на ринку за триста. Навіщо тобі дорогі речі? Кому ти там потрібна у своїй бібліотеці?
Щось усередині Ольги здригнулося і надломилося. Може, це було терпіння. Може, залишки кохання. А може, просто почуття власної гідності, яке вона намагалася зберегти всі ці місяці.
— Я не якась жебрачка, якій потрібно доношувати ганчірки, — сказала вона, і голос її тремтів від стримуваних емоцій. — Я працюю, я заробляю, і я маю право купити собі нормальний одяг.
Ігор повільно опустив телефон на стіл. У його очах промайнуло щось небезпечне.
— Маєш право? — перепитав він тихо, занадто тихо. — Ти маєш право?
— Так. — Ольга встала з-за столу, відчуваючи, як усередині закипає щось гаряче, неконтрольоване. — Я маю право не вислуховувати твої докори кожен божий день. Я маю право не почуватися нахлібницею у власному домі.
— У моєму домі? — гаркнув Ігор, теж схоплюючись. — Це мій дім. І якщо тобі тут не подобається, якщо ти така горда й незалежна, вали звідси. Прямо зараз.
Ольга остовпіла. Вона багато разів уявляла, чим закінчиться чергова сварка, але щоб ось так…
— Ти… Ти серйозно? — прошепотіла вона.
— Абсолютно. — Ігор підійшов до неї, і на обличчі його грала зла посмішка. — Збирай свої ганчірки і провалюй. Подивимося, як ти заспіваєш без моїх грошей, без моєї квартири. Тиждень не протягнеш, приповзеш назад на колінах.
— Ігоре, зараз уже пізно, вже десята година.
— І що? Мені плювати. Геть звідси. Негайно.
Він був серйозний. Ольга бачила це по його обличчю, по напружених вилицях, по холодному блиску в очах. Три місяці тому вона б не повірила, що він здатний на таке. Але зараз перед нею стояв чужий чоловік, і цей чоловік виганяв її з дому пізно ввечері.
Ольга пройшла до спальні на ватяних ногах. Дістала з шафи стару спортивну сумку, почала механічно складати речі: джинси, кофти, спідню білизну. Руки тремтіли так, що вона ніяк не могла застебнути блискавку на косметичці.
Ігор стояв у дверях і спостерігав, схрестивши руки на грудях.
— І картку залиш, — кинув він. — Спільну.
Ольга витягла з гаманця банківську картку, поклала на комод. У неї була ще одна, зарплатна, але там залишалося зовсім небагато до наступної зарплати — ще два тижні, а останню вона майже всю витратила на продукти і ту саму блузку.
— Телефон теж залиш, — додав Ігор. — Я його оплачую…
Коментування закрито.