Він дістав телефон, відкрив галерею. Там були старі фотографії: він з Ольгою на книжковому ярмарку, де вони познайомилися. Вона сміється, притискає до грудей стопку книг. Їхнє весілля: вона в простій сукні, він у костюмі, обидва щасливі. Поїздка на море три роки тому: Ольга стоїть на березі, вітер розвіває волосся, вона заплющила очі від сонця і посміхається.
Коли він перестав бачити цю посмішку? Коли перестав цінувати те, що в нього було?
Ігор закрив галерею, поклав телефон на коліна. Сидів у темній кімнаті і думав про те, що втратив не просто дружину. Він втратив людину, яка любила його не за гроші, не за посаду, не за статус. Просто любила. Таким, яким він був. А він цього не оцінив. Вважав само собою зрозумілим. І поплатився.
Десь за вікном увімкнулися ліхтарі. У квартирі було темно і тихо. Ігор сидів у кріслі і вперше за багато місяців дозволив собі заплакати. Не від злості, не від образи. Від сорому і гіркого усвідомлення того, що деякі речі не можна повернути, як би ти не старався.
А в цей час Ольга сиділа на ґанку свого будинку, закутавшись у плед. У руках диміла чашка з трав’яним чаєм, поруч на лавці лежала розкрита книга. У небі запалювалися перші зірки, а в будинку горіло світло — тепле, затишне, домашнє.
Вона подивилася на зірки і тихо посміхнулася. Посміхнулася новому життю, новим можливостям, новій собі. Тій, яка не боялася бути сильною. Тій, яка знала собі ціну. Тій, яку колись вчила цьому бабуся Катерина Федорівна.
«Дякую, бабусю», — прошепотіла Ольга в нічну тишу. — «За все. За мудрість, за силу, за те, що вірила в мене більше, ніж я сама».
Вітер доніс запах яблук із саду. Десь далеко загавкав пес, хтось із сусідів кликав дітей додому. Звичайне вечірнє життя маленького селища. Спокійне, розмірене, добре.
Ольга допила чай, піднялася, зайшла в будинок. Зачинила двері, повернула ключ у замку. Її дім. Її життя. Її правила. І це було прекрасно.
Коментування закрито.