Ось уже пішла четверта година, як Євген Миколайович пробирався на своєму розкішному позашляховику крізь вибоїни сільських шляхів. Чоловік прямував на найважливіший медичний симпозіум, що проходив у сусідньому містечку. Погодні умови видалися просто огидними: довкола була жахлива сльота, пронизливий холод і нескінченний сніг із дощем. Розглядаючи вбогі будівлі й похилені паркани, що миготіли за вікном, водій відчував, як його душу заповнює глуха, безпричинна туга.
Незадовго до цього він щільно перекусив у невеликому придорожньому закладі, і тепер його мучила сильна спрага. Проте на обрії не виднілося жодного торговельного павільйону, а запаси чаю в похідному термосі давно вичерпалися. Раптом із динаміків автомобіля полилася та сама до болю знайома композиція. Ця зворушлива пісня про відданість, кохання і гіркі розлуки була його улюбленою в юні роки.
Чоловіка з головою накрила хвиля доволі сумних спогадів про минуле. Хоча дитячі роки маленького Жені цілком можна було охарактеризувати як абсолютно безхмарні. Хлопчик, як то кажуть, з’явився на світ із срібною ложечкою в роті. Він ріс обожнюваним і єдиним спадкоємцем в інтелігентній родині видатних професорів медицини.
Голова сімейства працював на посаді провідного хірурга, а мама була шанованою гінекологинею. Цілком не дивно, що хлопчик із ранніх років постійно перебував у медичному середовищі й не мислив для себе іншого шляху. Родина належала до кола справжньої інтелігенції й ні в чому не знала фінансової скрути.
Юнак завжди мав найбрендовіші речі, останні моделі смартфонів і сучасних планшетів. Однак батьки намагалися виховувати свого спадкоємця в максимальній строгості. Дорослі категорично не давали хлопцеві спуску й забороняли зв’язуватися з сумнівними компаніями. Втім, на всілякі дурниці в нього банально не залишалося вільного часу.
Шкільні роки завершилися отриманням заслуженої золотої медалі, за якою настало вступлення до престижного медичного університету. Там почалися нескінченні додаткові лекції, складні курси й зубріння. Але юні роки завжди беруть своє, і одного прекрасного дня студент щиро закохався. Це сталося зовсім несподівано, просто посеред гамірного проспекту, буквально з першого швидкоплинного погляду.
Прекрасну незнайомку звали Наталією. Дівчина росла зовсім самотньою сиротою, тулилася в тісній кімнатці гуртожитку й здобувала фах кухаря в місцевому коледжі. Щоб бодай якось зводити кінці з кінцями, студентка підробляла роздачею рекламних флаєрів біля входу до метро.
Майбутній лікар саме поспішав після лекцій до свого автомобіля й випадково помітив її в натовпі. Незнайомка виглядала неймовірно зворушливою й тендітною, на її обличчі майже не було косметики. А її бездонні волошкові очі буквально приковували до себе увагу перехожих. Одягнена вона була в скромну ситцеву сукенку, перехоплену на талії тонким ремінцем.
Вона зовсім не нагадувала тих нав’язливих промоутерів, які готові спритно всунути рекламу будь-якому перехожому, вміло заговорюючи зуби. Наталя несміливо простягала кольорові папірці й тихо зверталася до заклопотаних людей. «Не відмовте в люб’язності, візьміть флаєр, будь ласка. Завтра в нашому торговельному комплексі стартує великий ярмарок».
«Обов’язково приходьте. Будемо дуже раді вас бачити», — тихо додавала вона. При кожній спробі заговорити вона чарівливо червоніла й ніяково відводила погляд убік. Було цілком очевидно, що таке публічне заняття дається їй із величезними труднощами і займається вона цим виключно через безгрошів’я.
Євген так пройнявся співчуттям до цієї бідолашної, що з підбадьорливою усмішкою підморгнув їй. «Хіба так треба працювати? Ану ж бо, вчися», — впевнено промовив студент. Він узяв із її рук солідну стоску макулатури й почав голосно, артистично закликати перехожих.
«Хвилинку уваги, шановні містяни! Лише завтра у вас з’явиться ексклюзивний шанс придбати господарські товари за смішними цінами. Чекаємо на вас тільки в нашому центрі. Завітайте, точно не пошкодуєте!»
Перехожі почали значно жвавіше відгукуватися на цей заклик. Буквально за чверть години їхніми спільними зусиллями вся стоска паперу була роздана. Дівчина світилася від неймовірного щастя й дивилася на свого рятівника зі щирою вдячністю. «Величезне тобі спасибі. У мене б так точно не вийшло», — зізналася вона.
«А в тебе все вийшло просто віртуозно. Ти, мабуть, навчаєшся на актора чи якось пов’язаний із театром?» — з цікавістю спитала студентка. Юнак заливисто розсміявся у відповідь. «А ось і ні. У майбутньому я планую стати пластичним хірургом, зараз опановую медицину».
«Просто я обожнюю спілкуватися з людьми й зовсім не ніяковію перед публікою. Хоча тобі мої професійні навички навряд чи колись знадобляться. Ти й без того маєш казкову зовнішність. Пропоную познайомитися, мене звати Женею»…
