— Мати мені все розповіла. Ти справді вагітна?
— Так.
— Чому не сказала?
— Тому що знала: твоя мати все зіпсує.
— Вона каже, ти гроші ховала. Шістдесят п’ять тисяч. Це правда?
— Так. Я збирала на дитину. На нашу дитину. А вона вкрала.
— Вона не крала. Вона взяла, щоб зберегти. Щоб ти не витратила на дурниці.
Ольга не повірила почутому. Мовчала, не в змозі вимовити ні слова.
— Приїду завтра, поговоримо.
Кирило поклав слухавку.
Ольга сиділа з телефоном у руці і дивилася в порожнечу. Чоловік став на бік матері. Навіть зараз, коли та вкрала гроші у власного онука, він став на її бік. Вона повільно піднялася, пройшла до спальні. Лягла на ліжко, згорнулася клубочком. Гладила живіт і тихо, зриваючись, шепотіла:
— Пробач мені, малюк, пробач. Я не вберегла.
Ніч тягнулася нескінченно. Ольга не спала, лежала з розплющеними очима, дивилася в стелю. В голові крутилися думки. Що робити? Як повернути гроші? Йти до свекрухи? Вимагати? Але вона не віддасть. Скаже, що зберігає для них, для безпеки. Кирило підтримає. А Ольга залишиться винною. Або мовчати? Збирати заново? Але часу мало. До пологів пів року, не встигнути накопичити стільки ж. Або піти? З’їхати? Жити окремо? Ростити дитину одній? Але на що? На свою зарплату з дитиною не вижити.
До ранку Ольга прийняла рішення. Вона покаже Кирилу, що накоїла його мати. Покаже так, щоб він не зміг відвернутися. Не зміг виправдати. І якщо навіть після цього він стане на бік матері — піде. Без жалю.
Вона встала, вмилася, одяглася. Дістала з шафи стару спортивну сумку. Склала туди документи, одяг, гроші, що залишилися в гаманці. Якщо що, поїде до подруги, переночує, а там видно буде.
Увечері Кирило мав прийти. Ольга приготувалася. Зробила все, як задумала. Розклала на ліжку те, що залишилося: порожню коробку з-під чобіт (вона знайшла іншу таку саму), кілька купюр, що знайшла в тумбочці, записку на аркуші паперу: «НАМ ТРИ МІСЯЦІ. ТАТУ, ПРИВІТ!». Купила ще одну пачку підгузків, сорочечку. Все розклала акуратно, віялом. Замкнула двері до спальні зсередини. Лягла на ліжко, чекала.
О пів на одинадцяту вечора почулися кроки в під’їзді. Голоси — Кирило і Людмила Федорівна. Ольга напружилася. Вони прийшли разом. Ключ повернувся в замку. Двері відчинилися. Кроки в передпокої.
— Олю! — крикнув Кирило. — Ти вдома?
Вона мовчала. Чула, як він пройшов на кухню, до вітальні. Потім до спальні. Смикнув ручку. Зачинено.
— Олю, відкрий!
Мовчання.
— Олю, я знаю, ти там. Відчиняй. Треба поговорити.
Тиша. Кирило смикнув ручку сильніше.
— Олю, не дурій! Відчини двері!
За його спиною голос Людмили Федорівни:
— Може, їй погано? Може, з дитиною щось?
Кирило відступив на крок. Потім з розгону вдарив ногою по дверях. Двері затріщали, але не відчинилися. Ще удар. Петлі не витримали. Двері розчинилися з гуркотом.
— Де гроші з твоєї картки? — гаркнув Кирило, влітаючи до спальні. — Мати сказала, ти все зняла!
Ольга лежала на ліжку — спокійна, нерухома. Повільно потягнулася до вимикача на стіні. Клацнула. Світло залило кімнату. Кирило зробив крок уперед і завмер.
На ліжку, акуратно розкладені віялом, лежали три пачки дитячих підгузків, кілька крихітних білих сорочечок з вишитими зайчиками, УЗД-знімок формату А5 з чітким профілем немовляти і записка великими друкованими літерами: «НАМ ТРИ МІСЯЦІ. ТАТУ, ПРИВІТ».
Обличчя Кирила спотворилося. Від люті до здивування, потім до жаху від усвідомлення. Він дивився на ліжко, потім на Ольгу, потім знову на ліжко. Губи ворушилися, але слів не було. Коліна підкосилися, він схопився за одвірок, повільно сповз униз, опинився на підлозі.
— Ти… ми… — видавив він хрипко.
За його спиною в дверному отворі маячила Людмила Федорівна з тріумфуючим обличчям, готова увірватися і вимагати пояснень. Але побачивши ліжко, застигла. Очі розширилися, рот відкрився. Вона дивилася на сорочечки, на підгузки, на знімок, і розуміння повільно доходило до неї.
— Що? — верескнула вона. — Вагітна? Так ти ж мала сказати…
Ольга встала з ліжка. Повільно, демонстративно, спокійно. Босоніж пройшла до дверей, зупинилася перед свекрухою. Подивилася холодним, жорстким поглядом прямо в очі.
— Мала? — голос Ольги був тихим, але в ньому дзвеніла сталь. — Щоб ви і ці гроші в мене витрусили? Щоб ваш холодильник, який чудово працює, оплатили ще й грошима, відкладеними на онука?
Людмила Федорівна позадкувала, стискаючи сумку, в якій лежала вкрадена коробка з грошима.
— Я… Я не знала. Я думала…
— Ви думали, що я на коханця витрачаю чи на себе? Ви навіть не припустили думки, що я просто хочу забезпечити нормальне майбутнє своїй дитині, вашому онуку.
— Олю, я…
— Де гроші? — Ольга зробила крок уперед. — Де 65 тисяч, які ви вкрали годину тому?
Свекруха притиснула сумку до грудей, обличчя зблідло.
— Я не крала. Я взяла на зберігання. Щоб… Щоб ти не витратила.
— Поверніть. Зараз же.
— Не віддам. Це для вашого ж блага. Я збережу, а потім, коли дитина народиться, поверну.
— Ви вкрали гроші у власного онука, — Ольга вимовила це повільно, карбуючи кожне слово. — У дитини, якій три місяці. Яка беззахисна. Яка навіть не народилася ще. І ви вкрали в неї майбутнє.
Людмила Федорівна відкрила рот, закрила. На очі навернулися сльози — несправжні, театральні, для ефекту.
— Я ж не зі зла. Я хотіла як краще. Кирилку, скажи їй!
Кирило все ще сидів на підлозі біля одвірка, закривши обличчя руками. Плечі тряслися. Чи то плакав, чи то сміявся — незрозуміло. Він підняв голову, подивився на матір. В очах був біль, сором, відраза.
— Мамо, що ти наробила?
— Я хотіла допомогти!
— Ти вкрала у моєї дитини! — голос Кирила зірвався на крик. — У мого сина чи доньки ти вкрала гроші, які моя дружина збирала для нашої дитини!
— Але ж я поверну!
— Коли? Через рік? Через два? А на що Оля купуватиме візочок, ліжечко, одяг?
Коментування закрито.