— Хтось заходив до квартири. Речі переставлені.
— Що? Може, тобі здалося?
— Ні, не здалося. Комод відкритий, книги зрушені. Хтось шукав щось.
Кирило помовчав.
— Може, мати заходила. Я їй ключі про всяк випадок давав.
Ольга завмерла.
— Ключі? Твоя мати має ключі від нашої квартири?
— Ну так. На випадок, якщо нам щось потрібно буде, вона допоможе.
— І ти мені не сказав?
— Забув. Це ж давно було.
Ольга поклала слухавку, не попрощавшись. Руки тремтіли від злості. Людмила Федорівна заходила до їхньої квартири і рилася в речах. Шукала гроші. Або виписку, або щось ще. Ольга швидко пройшла в коридор. Встала на стілець. Відкрила антресоль. Полізла рукою вглиб. Намацала коробку. Витягла. Відкрила кришку. Гроші на місці. Сорочечки теж. Все ціле. Свекруха не дісталася. Поки що. Ольга сховала коробку назад. Злізла зі стільця.
Треба щось робити. Не можна, щоб у Людмили Федорівни були ключі. Це вже вторгнення в особистий простір.
Коли Кирило повернувся, Ольга зустріла його в коридорі.
— Забери ключі у своєї матері.
— Що?
— Ключі. Я не хочу, щоб вона заходила сюди без дозволу.
— Олю, ти чого? Вона ж не зі зла. Може, справді щось потрібно було?
— Що їй могло знадобитися в нашій спальні? У комоді? У шафах?
— Звідки я знаю? Може, шукала, де рушники лежать? Або ще щось?
— Кириле, твоя мати шукала в нас гроші. Або докази, що я їх кудись витрачаю. Вона мені не вірить. І ти, схоже, теж.
— Я тобі вірю.
— Тоді забери в неї ключі.
Кирило провів рукою по обличчю, важко зітхнув.
— Гаразд, поговорю з нею.
Але Ольга знала: він не поговорить. Або поговорить так, що нічого не зміниться. Людмила Федорівна залишиться з ключами, продовжуватиме заходити, перевіряти. І рано чи пізно знайде коробку.
Наступного ранку Ольга прокинулася з нудотою. Ледве добігла до ванної, її вирвало. Стояла, тримаючись за раковину, відчуваючи слабкість. Токсикоз. Лікарка попереджала: перший триместр — найважчий.
Кирило постукав у двері:
— Ти в порядку?
— Так, просто щось не те з’їла.
— Може, лікарю зателефонувати?
— Не треба, саме минеться.
Вона вмилася, вийшла. Кирило дивився стурбовано.
— Ти бліда, може, на роботу не йди сьогодні?
— Ні, у мене звіт треба здати. Поїду.
Цілий день Ольгу нудило. Вона пила воду маленькими ковтками, їла сухарики, намагалася не дихати різкими запахами. Колеги питали, чи все гаразд. Вона кивала, посміхалася: «Так, все чудово».
Увечері заїхала в аптеку, купила вітаміни для вагітних. Фармацевт привітала, дала ще брошуру про харчування та режим дня. Ольга сунула все в сумку, поїхала додому. Вдома Кирила не було. Записка на столі: «Поїхав до матері, вона погано себе почуває. Повернуся пізно».
Ольга зім’яла папірець, викинула. Звісно, мати погано себе почуває. Завжди, коли потрібно, погано себе почуває. Сіла на диван, дістала телефон, відкрила калькулятор, почала рахувати. 50 тисяч уже є. Якщо щомісяця відкладати по 15, то через пів року буде ще 90. Разом 140. Мало. Треба більше. Вона відкрила банківський додаток, подивилася на баланс. Після зарплати й усіх витрат залишилося 20 тисяч. Можна зняти ще 10. Залишити 10 на поточні витрати. Щомісяця так робити, знімати половину залишку, ховати — до пологів назбирається.
Ольга записалася на завтра на УЗД. Перше, важливе. Побачить дитину, почує серцебиття. Лікарка сказала, у 6 тижнів уже чутно.
Кирило повернувся за північ. Ліг поруч, обійняв.
— Як мати? — запитала Ольга в темряву.
— Та нічого серйозного, тиск скакав. Я їй таблетки купив, посидів трохи.
— Вона про ключі запитала?
— Ні, я не став піднімати тему, вона й так засмучена була.
Ольга промовчала. Звісно, не став. Ніколи не стане.
Вранці вона поїхала на УЗД. Лягла на кушетку, лікарка намастила гелем живіт. Водила датчиком. Ольга дивилася на екран, але нічого не розуміла: якісь чорно-білі плями, лінії.
— Ось, — лікарка ткнула пальцем в екран. — Бачите, це плодове яйце. А ось тут, ця маленька плямочка — ембріон. Серце б’ється, чуєте?
Ольга прислухалася. Тихий, швидкий стукіт. Тук-тук-тук-тук. Сльози навернулися самі собою.
— Це його серце?
— Так. Все добре, розвиток відповідає терміну. Вітаю, у вас здорова вагітність.
Лікарка роздрукувала знімок, віддала Ользі. Маленька чорно-біла фотографія, на якій майже нічого не видно, тільки плямочка. Але це її дитина. Жива, справжня. Ольга одяглася, вийшла з кабінету, стискаючи знімок у руці. Сіла в машину, довго дивилася на нього. Потім акуратно сховала в сумку. Покаже Кирилу. Обов’язково покаже. Але потім. Коли буде готово. Коли грошей назбирається достатньо.
Увечері вдома Ольга дістала знімок, поклала в коробку на антресолях. Поряд із сорочечками та грошима. Нехай все лежить разом. Це її таємниця, її захист.
Наступними днями Людмила Федорівна поводилася тихо. Не дзвонила, не приїжджала. Але Ольга знала: це оманливий спокій. Свекруха не здалася. Просто вичікує.
І справді, через тиждень Кирило прийшов з роботи стривожений.
— Мати сьогодні дзвонила. Питала, чи все в нас гаразд. Каже, ти якась дивна стала. Бліда, мовчазна. Чи не захворіла?
— Я здорова.
— Може, справді, до лікаря сходити, перевіришся?
— Я була у лікаря, все нормально.
— А від чого тоді мати хвилюється?
— Не знаю, запитай у неї.
Кирило нахмурився, але не став продовжувати. Ольга бачила, він розривається між ними. Мати з одного боку, дружина з іншого. І поки що перемагає мати. Завжди перемагає.
Вночі Ользі наснився сон. Вона стоїть у порожній кімнаті, тримає на руках немовля. Раптом відчиняються двері, входить Людмила Федорівна, простягає руки: «Дай мені онука, я сама виховаю». Ольга відступає, притискає дитину до грудей. Свекруха йде слідом, наполегливо: «Дай, я краще знаю, як треба». Ольга кричить: «Ні!», але голос не звучить. З горла виривається тільки хрип.
Прокинулася в холодному поті. Кирило спав поруч, нічого не чув. Ольга встала, пройшла на кухню, випила води. Руки тремтіли. Це всього лише сон, всього лише страх. Але він здавався таким реальним. Вона повернулася до спальні, лягла, але заснути не могла. Лежала, дивлячись у темряву, і думала. Треба щось змінювати. Не можна так далі. Не можна, щоб свекруха контролювала їхнє життя, лізла в їхні справи, вимагала звітів. Треба поставити межі, жорсткі, чіткі. Інакше після народження дитини буде ще гірше.
Вранці, коли Кирило пішов, Ольга зателефонувала до слюсарної майстерні, замовила заміну замка на вхідних дверях. Майстер приїхав в обід, поставив новий. Ольга взяла два ключі: один собі, другий Кирилу. Все. Більше ні в кого ключів від їхньої квартири немає.
Увечері Кирило помітив новий замок.
— Це навіщо?
— Для безпеки. Старий замок був ненадійний.
— А ключ матері більше не підходить?
Обличчя Кирила потемніло.
— Тобто ти спеціально зробила так, щоб вона не могла зайти?
— Так.
— Чому?
— Тому що я не хочу, щоб хтось рився в наших речах, поки нас немає вдома.
— Вона не рилася!
— Рилася, Кириле. І ти це знаєш….
Коментування закрито.