— Ольго Сергіївно, це з пологового будинку номер три. Ви у нас на обліку стоїте, хотіли уточнити. Партнерські пологи плануєте?
— Так.
— Чудово. Тоді вашому чоловікові потрібно пройти обстеження, принести довідки. Список вишлю на пошту.
— Добре, дякую.
Ольга поклала слухавку, повернулася до Кирила. Він уже прокинувся, дивився на неї.
— Пологовий будинок дзвонив. Тобі довідки треба зібрати, якщо хочеш на пологах бути присутнім.
— Хочу, звичайно, хочу. Я ж обіцяв, буду поруч.
Він встав, потягнувся. Ольга дивилася на нього, на його широку спину, на впевнені рухи, і подумала: може, й справді вийде. Може, вони стануть нормальною сім’єю. Не ідеальною — ідеальних не буває. Але нормальною, де є повага, довіра, кордони. А Людмила Федорівна… вона залишиться за цими кордонами. Поруч, але зовні. Бабусею, яку пускають у гості за запрошенням. Якій показують онука, але не дають керувати його життям. Це не жорстокість, це захист. Себе, чоловіка, дитини. І Ольга більше не відчувала провини за цей захист.
Через три дні, в суботу ввечері, знову подзвонили у двері. Кирило відчинив. Людмила Федорівна з тортом у руках.
— Можна? Ну хоч на п’ять хвилин. Торт спекла, «Медовик», твій улюблений.
Кирило подивився на Ольгу. Та знизала плечима. «Твоє рішення».
— П’ять хвилин, мамо. І без розмов про гроші, про виховання, про все інше. Просто чай з тортом.
— Добре, добре.
Людмила Федорівна увійшла, пройшла на кухню. Поставила торт на стіл, озирнулася. Ольга помітила, як погляд свекрухи ковзнув по шафах, по полицях, ніби шукала щось. Стара звичка.
Сіли за стіл. Кирило розрізав торт, розклав по тарілках. Людмила Федорівна відпила чай, посміхнулася натягнуто.
— Ну як справи, Олю? Як самопочуття?
— Нормально.
— Токсикоз минув?
— В основному.
— А живіт уже великий?
— Поки невеликий.
Пауза. Людмила Федорівна крутила чашку в руках, явно підбираючи слова.
— Слухайте, може, я справді погарячкувала тоді? З грошима. Я дійсно хотіла зберегти, але… вийшло неправильно. Пробач, Олю.
Ольга підняла очі, подивилася на свекруху. Та дивилася у відповідь. В очах була невпевненість, але не каяття. Вибачення чергове, для галочки.
— Добре, — сказала Ольга. — Прийнято.
— Може, тепер все налагодиться? Може, я буду приходити, допомагати, коли малюк народиться?
— Побачимо.
— Ну що означає «побачимо»? Я ж бабуся.
— Бабуся, яка обікрала онука, — Ольга вимовила це спокійно, без злості. — Ви можете вибачатися скільки завгодно, але факт не змінити. Довіра втрачена. Щоб повернути її, потрібен час і правильна поведінка.
Людмила Федорівна підібгала губи, хотіла щось відповісти, але Кирило її зупинив.
— Мамо, Оля права. Ти переступила межу. Зараз ми даємо шанс почати заново. Але тільки якщо ти будеш дотримуватися правил. Наших правил.
— Яких ще правил?
— Не приходити без запрошення, не лізти в наші фінанси, не давати непроханих порад, не маніпулювати. Ось такі.
Свекруха встала, взяла сумку.
— Зрозуміло. Значить, я тут зайва. Ну що ж, проживу якось без вас.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Кирило провів її поглядом, важко зітхнув.
— Знову образилася.
— Звикне, — Ольга допила чай. — Або ні. Її вибір.
Вони доїли торт мовчки. Потім Кирило прибрав посуд, Ольга витерла стіл. Рутина — звичайне сімейне життя.
Увечері вони сиділи на дивані, дивилися серіал. Кирило обіймав Ольгу, і вона притулилася до його плеча. На екрані розгорталася якась драма, але Ольга не вслухалася. Думала про своє. Через пів року народиться син. Вони назвуть його Артем — уже вирішили. Кирило буде на пологах, триматиме за руку, підбадьорюватиме. Потім вони повернуться додому втрьох: вона, Кирило, малюк. Почнеться нове життя: безсонні ночі, памперси, годування, перші посмішки, перші слова. А Людмила Федорівна буде десь поруч — за кордоном, який вони встановили. Може, змириться, навчиться поважати. Може, ні. Тоді буде бачити онука раз на місяць, на нейтральній території.
Ольга поклала руку на живіт, погладила. Всередині щось ворухнулося. Легке, ледь відчутне. Перші поштовхи.
— Кириле, відчуваєш?
Він поклав свою руку поруч, завмер. Ще один поштовх.
— Так… — видихнув він. — Це він?
— Він.
Кирило притиснувся чолом до її живота, прошепотів:
— Привіт, Артемку. Я твій тато. Скоро побачимося.
Ольга заплющила очі, відкинула голову на спинку дивана. Вперше за довгі тижні відчула спокій. Справжній, глибокий. Все буде добре. Не відразу, не легко. Але буде. Тому що найголовніше зроблено: кордони встановлені, гроші збережені, чоловік на її боці. Людмила Федорівна більше не має влади над їхнім життям. Це їхня сім’я. Їхні правила. Їхнє майбутнє. І нехай свекруха дзвонить, плаче, маніпулює. Двері тепер відчиняються тільки зсередини. І тільки тим, хто заслужив довіру. А довіра не купується слізьми і тортами. Вона заробляється вчинками, повагою, часом.
Ольга гладила живіт, відчуваючи під долонею нові поштовхи. Її хлопчик. Її Артем. Він ростиме в домі, де його люблять, захищають. Де є кордони і правила. Де бабуся — гість, а не диктатор. Де мама з татом приймають рішення разом, а не під тиском ззовні.
Вона розплющила очі, подивилася на чоловіка. Він все ще сидів, притиснувшись до її живота. Розмовляв із сином — тихо, ніжно, обіцяючи бути поруч, захищати, любити. І Ольга повірила. Не до кінця, не беззастережно. Але повірила.
Коментування закрито.