— Я відкрив накопичувальний рахунок на твоє ім’я. Поклав туди свої гроші. Ті, що відкладав на машину. Нехай будуть на дитину. Доступ тільки у тебе. Я навіть дивитися не можу, скільки там. Це твої гроші. Наші з тобою, на малюка.
Ольга дивилася на екран, не вірячи. 50 тисяч. Він віддав свої накопичення. Ті, що збирав два роки на нову машину.
— Кириле…
— Не треба дякувати. Це найменше, що я можу зробити. — Він прибрав телефон, подивився на неї. — Я зрозумів одну річ. Машина почекає. А дитина — ні. Вона народиться через пів року, і їй потрібне нормальне ліжечко, візочок, одяг. Це важливіше.
Ольга відчула, як усередині щось тепле ворухнулося. Не прощення — ще рано. Але надія. Маленька, обережна.
— Дякую, — сказала вона тихо.
Кирило посміхнувся. Вперше за ці дні. Несміливо, винувато, але щиро.
Наступного дня, в суботу, вони разом поїхали до дитячого магазину. Ходили рядами, вибирали візочок. Кирило вивчав характеристики, перевіряв колеса, механізми. Ольга дивилася на кольори, тканини. Вибрали сірий, універсальний, три в одному: люлька, прогулянковий блок, автокрісло. 32 тисячі. Дорого, але якісне. Потім ліжечко — біле, з регульованим дном. 20 тисяч. Матрац, постільна білизна, бортики — ще 10. Одяг — сорочечки, повзунки, шапочки, шкарпетки. 5 тисяч. Підгузки, велику упаковку — 3 тисячі.
На касі пробили чек. 70 тисяч рівно. Кирило розплатився своєю карткою, не моргнувши оком.
Вони завантажили коробки в машину, поїхали додому. Вдома Кирило зібрав ліжечко. Довго, з інструкцією, лаючись на китайських виробників. Але зібрав. Поставив у кутку спальні, біля вікна. Ольга застелила постільну білизну. Повісила бортики з вишитими ведмедиками. Відійшла, подивилася. Ліжечко. Справжнє. Для їхньої дитини.
— Гарно, — сказав Кирило, витираючи спітнілий лоб.
— Правда?
— Так, гарно.
Вони стояли поруч, дивилися на ліжечко. І в цей момент Ольга відчула: можливо, вийде. Можливо, вони впораються. Разом.
Увечері того ж дня у двері подзвонили. Ольга відчинила. На порозі стояла Людмила Федорівна. З величезним пакетом. З вимученою посмішкою на обличчі.
— Олю, можна увійти? Я подарунки принесла. Для онука.
— Ні, не можна.
— Ну хоч на поріг! Не жени ж.
Кирило з’явився в коридорі. Побачив матір. Обличчя стало жорстким.
— Мамо, ти навіщо прийшла?
— Як навіщо? Онук же буде. Я бабуся. Повинна допомагати.
— Мамо, ми домовлялися. Ти приходиш тільки за запрошенням.
— Але я ж з подарунками!
— Неважливо. Без запрошення не входиш.
Людмила Федорівна подивилася на сина, потім на Ольгу. В очах промайнула образа, злість. Але швидко змінилася на жалість до себе.
— Значить так? Так? Я тепер чужа? Через неї? — Вона тицьнула пальцем в Ольгу.
— Не через неї. Через тебе. Через те, що ти вкрала гроші у власного онука.
— Я хотіла зберегти!
— Ти хотіла контролювати. Ось різниця.
Людмила Федорівна постояла, підібгавши губи. Потім сунула пакет Кирилу.
— На, передай. Там речі для малюка. Я сама в’язала.
Кирило взяв пакет, заглянув усередину. Маленькі вовняні шкарпетки, шапочка, кофтинка. Зв’язані невміло, але старанно.
— Дякую, мамо. Передам.
— І все? Навіть чаю не запропонуєте?
— Не сьогодні.
Свекруха розвернулася, пішла до сходів. Біля перил зупинилася, обернулася.
— Знаєш, Кирилку, я все життя тебе ростила одна. Батько кинув, коли тобі три роки було. Я працювала на двох роботах, щоб ти ні в чому не мав потреби. Вчила, одягала, годувала. А ти тепер мене виставляєш за двері. Через якусь бабу, яка тобі мізки промила.
— Мамо, це не баба. Це моя дружина. Мати моєї дитини. І так, я вибираю її. Тому що вона права, а ти — ні.
Людмила Федорівна схлипнула, витерла очі хустинкою.
— Пошкодуєш. Коли я помру, пошкодуєш, що так зі мною.
— Не треба драми. Ти не помираєш. Ти просто злишся, що більше не можеш усім керувати.
Свекруха грюкнула дверима під’їзду, її кроки затихли на сходах. Кирило зачинив двері квартири, притулився до них чолом. Постояв так хвилину, потім повернувся до Ольги.
— Правильно я зробив?
Коментування закрито.