— Абсолютно точно. Я замовив офіційну виписку з пологового будинку. Завтра отримаю. Але вже зараз можу сказати — це факт.
Зіна відкинулася на спинку стільця. По обличчю поповзла усмішка.
— Значить, вона не має права на спадщину, — сказала вона вголос, не адвокату, а собі. — Вона не дочка. Не спадкоємиця.
— Технічно, — обережно почав Ігор Петрович, — удочеріння прирівнює її до рідної дочки. Юридично вона мала право успадковувати.
— Ні. — різко обірвала Зіна. — Може, мати вже не розуміла. Якби знала правду…
— Віра Михайлівна знала правду, — м’яко сказав адвокат. — Вона сама удочерила дівчинку. У заповіті немає застережень про спорідненість. Там просто написано «Анні Сергіївні Романовій».
— Все. Можна оскаржити? — запитала Зіна. Голос задзвенів від напруги.
— Можна спробувати. Але шанси невеликі.
— Подавайте до суду, — наказала Зіна. — Вимагайте визнати заповіт недійсним. Або переглянути. Я єдина кровна дочка. Значить, уся спадщина має бути моєю.
Адвокат зітхнув.
— Добре. Підготую документи. Але попереджаю: процес може затягнутися. І результат непередбачуваний.
— Подавайте, — повторила Зіна і кинула трубку.
Сіла, обхопила голову руками. Думки плуталися, накладалися одна на одну. Аня не сестра. Чужа. Завжди була чужою. Ось чому мати її так любила — жалість. Ось чому возилася з нею, вчила, залишила їй халупу. З жалю до сирітки. А мене, рідну, залишила з боргами і особняком, що розвалюється.
— Це несправедливо, — прошепотіла Зіна. — Це неправильно.
Через три дні вона знову приїхала в Кедровий. Цього разу одна. Без адвоката. Просто щоб сказати правду в обличчя.
Був вечір. Аня сиділа на ганку, чистила картоплю в мисці. Умка дрімала біля її ніг. Почула звук машини, підняла голову, загавкала. Зіна вийшла з машини, хлопнула дверіма. Пройшла через хвіртку, зупинилася біля ганку.
— Нам потрібно поговорити, — сказала вона.
Аня відклала ніж, витерла руки.
— Заходь у будинок, — запропонувала вона втомлено.
— Не треба. Тут скажу. — Зіна схрестила руки на грудях. — Я знаю правду. Ти не рідна дочка нашої матері. Тебе удочерили.
Аня завмерла. Зблідла.
— Звідки ти… — почала вона.
— Адвокат знайшов документи, — перебила Зіна. — З пологового будинку. Все офіційно. Ти — чужа. Ніколи не була нам рідною.
Аня повільно встала. Сперлася на перила ганку — ноги підкошувалися.
— Я знаю, — тихо сказала вона. — Мама залишила мені лист. Розповіла.
— Знаєш… — скинулася Зіна. — І мовчала! Не сказала мені. Навіщо?
Аня подивилася на сестру.
— Це моя справа. Моє життя.
— Твоя справа? — Зіна засміялася різко, зло. — Значить, вона не має права на спадщину! Ти чужа!
— Я така ж дочка, як і ти, — спокійно сказала Аня.
Зіна ступила ближче.
— Не вірю. Мати любила мене. Рідну. А тебе просто тримала з жалю.
— Неправда, — прошепотіла Аня. Сльози навернулися на очі…
Коментування закрито.