— запитала Зіна.
Аня заплющила очі, згадуючи. Останній тиждень життя матері. Віра лежить у ліжку, бліда, слабка. Аня сидить поруч, тримає її за руку. Мати відкриває очі, дивиться на дочку. «Анечко, — шепоче вона ледь чутно. — Бережи Зіну. Вона сильна зовні, але тендітна всередині. Тільки ти зможеш її зрозуміти. Обіцяй мені». Аня стискає материнську руку. «Обіцяю, мамо, — шепоче вона крізь сльози. — Обіцяю». Мати усміхається слабо. «Дякую. Ти завжди була моїм щастям. Моїм світлом».
Аня розплющила очі, подивилася на Зіну.
— Вона просила мене берегти тебе, — тихо сказала вона. — Говорила, що ти тендітна всередині. І що тільки я зможу тебе зрозуміти.
Зіна мовчала. Сльози текли по щоках.
— Вона знала мене краще, ніж я сама себе, — нарешті прошепотіла вона. — Завжди знала.
Аня взяла сестру за руку.
— Продавай особняк, — сказала вона твердо. — Розрахуйся з боргами. А потім приїжджай до мене. Ми разом вирішимо, що далі робити.
Зіна подивилася на сестру здивовано.
— Ти допоможеш мені? Після всього, що я тобі сказала?
— Ти моя сестра, — просто відповіла Аня. — Звичайно допоможу.
Зіна обняла Аню. Міцно, відчайдушно. Плакала на її плечі, не соромлячись сліз.
Минуло три місяці. Зіна продала особняк за сім мільйонів. Погасила всі кредити — їх виявилося більше, ніж вона зізнавалася навіть собі. Чотири мільйони пішло на борги. Залишилися три. Чисті, вільні. Вона припинила знімати велику квартиру в центрі, через яку накопичувалися борги.
Аня приїхала в місто. Привезла інструменти, матеріали. Вони почали ремонт у Зіниній квартирі — в однушці, яку ще тато подарував. Зіна спочатку опиралася. Хотіла купити щось більше, краще. Але Аня була непохитна.
— Мама вчила мене: живи за коштами. Не вище. Тоді будеш спокійна.
Працювали разом. Зіна дивувалася, як спритно Аня справляється з інструментами. Шпаклювала стіни, клеїла шпалери, фарбувала рами.
— Де ти всього цього навчилася? — запитала Зіна одного разу.
— Мама вчила, — просто відповіла Аня. — Казала, жінка повинна вміти все. Щоб не залежати ні від кого.
— Мене вона цього не вчила, — гірко усміхнулася Зіна.
— Вона намагалася. Але ти не хотіла. Пам’ятаєш?
Зіна згадала. Мати кликала її допомагати в городі, вчила готувати, шити. Але Зіна відмовлялася. Вважала це нудним, негідним.
— Я була дурною, — тихо сказала вона.
— Була, — погодилася Аня. — Але це в минулому.
Через три місяці квартира була готова. Світла, затишна, проста. Зіна в’їхала. Вперше за багато років лягла спати без страху. Без думки про кредити, платежі, борги.
— Я вільна, — прошепотіла вона в темряву. — Нарешті.
Але через тиждень зрозуміла: їй не потрібна ця квартира. Не потрібне місто. Не потрібне колишнє життя. Вона подзвонила Ані.
— Можна я приїду?
Коментування закрито.