Коли мати залишила їй лише похилену халупу в лісі, а сестрі — триповерховий особняк, Аня Романова усміхнулася. Сестра розреготалася просто в кабінеті нотаріуса. Те, що відкрилося через рік, перевернуло все, що вони знали про свою сім’ю.
Але починалося все зовсім інакше. З тихого похорону холодним жовтневим ранком.
Віра Романова померла тихо. Уві сні. У шістдесят три роки. Серце просто зупинилося, як зупиняється старий годинник.
Похорон був скромний: чоловік двадцять біля могили, сіре небо, дрібний дощ. Дві дочки стояли поруч, але між ними був простір. Невидимий, холодний, натягнутий, як струна, за сорок років нерозуміння.
Аня тримала в руках букет польових ромашок. Білі, прості, які мати любила. На ній було чорне пальто, якому років десять, може, більше. Волосся зібране в простий пучок, обличчя без косметики. Вона не плакала. Просто стояла і дивилася на труну, губи ворушилися — молилася, мабуть.
Зіна приїхала на чорному позашляховику. Вийшла в дорогому чорному костюмі. Туфлі на шпильці відразу застрягли в мокрій землі цвинтаря. Вона поморщилася, але виду не подала. В руках — величезний вінок із троянд. Червоних. Дорогих. Недоречних.
Зіна стояла прямо, підборіддя підняте, очі сухі. Вона не плакала на людях ніколи. Вважала це слабкістю.
Коли труну опустили в землю, Аня кинула свої ромашки першою. Вони впали на кришку безшумно, по-домашньому. Зіна кинула троянди слідом. Вінок гепнувся важко, кілька пелюсток відлетіли вбік.
— Пробач, мамо, — прошепотіла Аня так тихо, що майже ніхто не почув.
Зіна нічого не сказала. Розвернулася і пішла до машини, підбори стукали по доріжці. Зупинилася біля хвіртки, озирнулася.
— Нотаріус чекає на нас за годину. В центрі. Приїдеш? — голос рівний, діловий.
Аня кивнула.
— Приїду, — відповіла вона тихо.
Вони поїхали на різних машинах. Аня на старенькій сірій «дев’ятці», яка чхала на кожному світлофорі. Зіна на своєму позашляховику, який обігнав сестру ще на виїзді з цвинтаря.
Кабінет нотаріуса був на третьому поверсі старої будівлі в центрі міста. Пахло пилом і папером. За масивним столом сидів чоловік років п’ятдесяти в окулярах, з папкою документів перед собою.
— Сідайте, будь ласка, — кивнув він на два стільці навпроти. — Анна Сергіївна Романова, Зінаїда Сергіївна Романова, вірно?
— Так, — кивнула Аня.
— Вірно, — Зіна схрестила ноги, відкинулася на спинку стільця.
Нотаріус відкрив папку, дістав кілька аркушів. Прокашлявся.
— Заповіт Віри Михайлівни Романової. Складений 15 березня 2023 року. Завірений мною особисто.
Він підняв очі на сестер…
Коментування закрито.