Наташа знайшла її вранці. Лежала на боці, рука під подушкою, обличчя спокійне. Наче просто заснула й вирішила не прокидатися.
Поховали її на мусульманському кладовищі Караганди. Тихо, без промов. Наташа, Козлова і мулла, який прочитав молитву.
Був листопад, дув вітер. Той самий степовий вітер, який ріже обличчя. Земля вже підмерзла.
Коли мулла закінчив і відійшов від могили, підійшли три жінки. Наташа їх не знала. Немолоді, у темних хустках, стояли скраю.
Одна з них поклала на горбик три гвоздики. Червоні. По одній.
Наташа спитала: «Ви знали Зульфію-апа?» Жінка, яка поклала квіти, подивилася на неї. Очі сухі, без сліз.
Відповіла: «Знали. Вона нас нагодувала, коли більше ніхто не годував». І пішли.
Усі троє. Наташа так і не дізналася їхніх імен. На поминках, скромних, за столом на кухні сиділи троє.
Наташа, Козлова і Райхан Амарова, яка приїхала з Актау спеціально на похорон. Три жінки. Плов на столі.
Наташа приготувала за рецептом Зульфії. Чай у піалах. Наташа сказала: «Тітка Зульфія врятувала мене.
І не тільки мене. Вона врятувала тих, кого ми навіть не знаємо. Тих, кого після неї вже не чіпали.
Бо після неї стало страшно». Козлова кивнула. Додала: «Після 23 лютого в Степову прислали нового начальника.
Молодого. З Алма-Ати. Четверги припинилися».
Зовсім. Як відрізало. Новий начальник нормальним мужиком виявився.
Може, тому що знав, чим скінчив старий. А може, просто нормальний. Бувають і такі.
Райхан мовчала. Потім тихо сказала: «Я винна. Я знала й мовчала.
Усі мовчали. Зульфія не мовчала. Вона зробила.
А ми — ні». Вони допили чай, помили посуд, розійшлися. Лейтенант Андрій Коваленко, той, хто вижив, провів у лікарні пів року.
Наслідки отруєння талієм: ураження нирок, нервової системи, часткова втрата зору на праве око. Комісований з органів за станом здоров’я, поїхав в інше місто до батьків. Працював учителем фізкультури в школі.
Помер у 2004-му від ниркової недостатності. Йому був 51 рік. Зв’язок між його смертю й отруєнням 25-річної давності лікарі встановити не змогли.
Або не захотіли. Лікарка Ковальова звільнилася з системи ІТУ в 1980-му, через рік після подій. Перейшла в міську поліклініку Караганди.
Працювала терапевткою. Вийшла на пенсію в 1993-му. Чи жива зараз — невідомо.
Ні Сомов, ні Джумабаєв не змогли її знайти. Або не стали шукати. Наглядачка Зуєва вийшла на пенсію в 1985-му, відслуживши належний строк.
Отримала відомчу квартиру в Караганді, пенсію і грамоту за вислугу років. Кажуть, до останніх днів стверджувала, що нічого не знала. Може, навіть вірила в це.
Водій Кузьмін залишився в Караганді. Працював на автобазі, потім — сторожем. Коли Сомов знайшов його в 1992-му, Кузьмін спершу не хотів говорити…
