Там його прочитали й зрозуміли масштаб проблеми. Проблема була не у вбивстві. Вбивство — справа кримінальна.
Розслідується, розглядається судом. Винний отримує строк. Усе за законом.
Проблема була в тому, що стоїть за цим убивством. Якщо справа Ахметової піде у відкритий суд, на світ вилізе те, про що всі знали й усі мовчали. Систематичне насильство в жіночій колонії, яке тривало роками з відома начальства, за потурання медичного персоналу й наглядових органів.
А це вже не кримінальна справа однієї ув’язненої. Це ганьба системи. Системи, яка не повинна допускати такого.
Системи, яка називається радянська виправно-трудова. Виправна. Трудова.
Ці слова в контексті того, що відбувалося в Степовій, звучали як знущання. Рішення ухвалили швидко. Справу засекретили.
Гриф «Для службового користування». Судове засідання закрите. Пресу не пускати.
Родичам загиблих повідомити: отруєння. Нещасний випадок. Винну особу встановлено, справа в суді.
Судили Зульфію в Караганді. Обласний суд, квітень 79-го року. Закритий процес.
Суддя, прокурор, захисник, конвой і підсудна. Ні публіки, ні журналістів, ні родичів. Навіть секретарка суду потім підписала папір про нерозголошення.
Прокурор зачитав обвинувальний висновок. Стаття 88, частина 2. Умисне вбивство двох або більше осіб.
Три жертви. Підполковник Журавльов. Капітан Галімов.
Старший лейтенант Савченко. Четвертий потерпілий, лейтенант Коваленко, вижив, але дістав тяжке отруєння. Пів року в лікарні.
Комісований за станом здоров’я. Також замах на вбивство Коваленка окремим пунктом. Прокурор вимагав вищої міри.
Розстрілу. Призначений адвокат формально, як це було заведено в судах того часу, сказав кілька слів про тяжкі умови утримання й просив про поблажливість. Без вогню, без переконання.
Він виконував процедуру. Зульфія на суді мовчала. На запитання судді відповідала коротко: «Так, ні».
«Винною себе визнаю». Коли суддя спитав, чи хоче вона щось сказати в останньому слові, Зульфія встала. Постояла.
Потім сказала: «Вони робили з жінками те, за що їх треба було судити. Їх не судили. Їх ніхто не зупинив.
Я зупинила. Судіть мене. Я готова».
Зала засідання, порожня, гулка, мовчала. Суддя, літній казах, прізвища якого так і не вдалося встановити, довго гортав папери. Знімав окуляри, протирав скельця, знову надягав.
Щось писав. Потім зачитав вирок. 15 років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Додатково до невідбутого строку за першим вироком. Не розстріл. 15 років.
Прокурор заперечував, вимагав перегляду. Але вирок залишився. Чому?
Ніхто не пояснив офіційно. Але Джумабаєв, який був присутній у залі як свідок обвинувачення, потім сказав журналісту Сомову: «Суддя знав. Усі знали, що творилося в Степовій.
Увесь суд знав. Просто вголос не можна було сказати. А розстріляти жінку за те, що вона вбила ґвалтівників, рука не піднялася».
Може, це правда. А може, Джумабаєв прикрашав. Ми не знаємо.
Справу засекречено. Суддя мертвий. Прокурор мертвий.
Адвокат невідомий. Усе, що залишилося — протокол в архіві, до якого ніхто не має доступу. І слова людей, які пам’ятають.
Після вироку Зульфію перевели спершу в слідчий ізолятор Караганди, потім етапом у віддалений північний регіон. Інша зона, інший ліс, інші обличчя. Але ті самі бараки, ті самі нари, той самий запах хлорки й безнадії.
У новій колонії Зульфія знову потрапила на кухню. Працювала тихо, мовчки. Ні з ким не дружила, ні з ким не сварилася.
Була як тінь. Є, але не заважає. Роки йшли.
Змінювалися керівники країни. Змінювалося суспільство. Змінювалося все, крім зони.
Зона — місце, де час зупинився. У 92-му Зульфія вийшла за амністією. Їй було 48 років…
