Холодний і безжальний грудень у Києві ніколи не щадить тих, хто опиняється на нічних вулицях без теплого прихистку. Раптом мій смартфон коротко завібрував у кишені пальта, порушуючи похмуру тишу замерзлого проспекту. Це надійшло текстове повідомлення від Романа, який, очевидно, був украй роздратований відсутністю очікуваного скандалу. «Ти виявився напрочуд розумним хлопчиком, Морозов, тому чекаю твою заяву за власним бажанням на моєму столі завтра рівно о дев’ятій ранку», — мовив пихатий текст. «Жодних рекомендаційних листів від нашої компанії ти не отримаєш, тож бажаю успіху на суворому ринку праці», — завершив він своє послання.
Прочитавши це, я негайно набрав номер Максима Волкова — блискучого адвоката зі складних корпоративних спорів і мого давнього однокурсника по КНУ імені Тараса Шевченка. «Дімо, друже, зараз же північ надворі, що в тебе сталося?» — хрипко й сонно відповів він після п’ятого гудка. «Максиме, мені терміново потрібна надійна державна програма захисту важливих викривачів, і часу на роздуми в нас немає», — жорстко сказав я просто в слухавку. На тому кінці дроту повисла важка, густа пауза, що тривала рівно три довгі секунди, поки він перетравлював почуте.
«Ти зараз абсолютно серйозно це кажеш, після того як цілих вісім місяців боягузливо мовчав про тіньові схеми Казанцева?» — нарешті спитав адвокат уже цілком бадьорим голосом. «Я справді панічно боявся, адже цей впливовий чоловік прямо погрожував фізичною розправою мені й моїй родині», — чесно зізнався я. «Але саме сьогодні ввечері мій багатомісячний страх остаточно й безповоротно скінчився, змінившись холодною рішучістю», — додав я, дивлячись на темні води ріки. «Що такого екстраординарного могло статися на вашій корпоративній вечірці?» — з явною підозрою й професійним інтересом уточнив Максим.
«Він публічно вступив в інтимний зв’язок із моєю законною дружиною просто в підсобці конференц-залу при безлічі свідків із керівництва», — сухо констатував я факти. «А після цього демонстративно кинув мені пів сотні з глузливим написом “Оренда”, щоб остаточно принизити перед підлеглими», — завершив я свою коротку розповідь. Максим шумно видихнув у динамік телефона, явно вражений почутою мірою людської нахабності й вседозволеності. «Негайно приїжджай до мене в офіс о сьомій ранку, ні хвилиною пізніше», — скомандував він тоном, що не терпів заперечень. «Скажи тільки одне: у тебе на руках зараз є реальні, неспростовні докази по цих клятих офшорах?» — із надією спитав юрист.
«У мене є повна документація на один мільярд дев’ятсот шістдесят шість мільйонів гривень, проведених через підставні консалтингові фірми», — спокійно перелічив я наявні козирі. «Я також маю номери глибоко зашифрованих рахунків і, найголовніше, унікальний ключ дешифрування всієї системи», — продовжив я добивати його фактами. «Цей майстер-ключ я благополучно скопіював з особистого планшета Романа буквально сьогодні ввечері, поки він був надто захоплений своєю зрадою з моєю дружиною». У телефонній слухавці знову повисло довге, майже відчутне мовчання, перериване лише тихим гудінням машин на нічному шосе. «Дімо, ти хоч усвідомлюєш, що від цієї секунди стаєш ходячою мішенню для дуже небезпечних людей?» — гранично серйозно промовив Максим.
Я повільно дістав із кишені ту саму фатальну купюру, щоб ще раз уважно на неї подивитися. Принизливий напис «Оренда» зловісно блищав у тьмяному, мерехтливому світлі самотнього вуличного ліхтаря. «Моя оренда офіційно закінчилася, Максиме, і тепер настала моя черга виставити їм усім остаточний рахунок», — твердо відповів я й скинув виклик. О другій годині ночі я вже стояв на сходовому майданчику спального району, де важкі металеві двері квартири мого брата Артема зі скрипом відчинилися. Мій молодший брат стояв у дверному прорізі в самих спортивних штанях, здивовано й сонно протираючи кулаками почервонілі очі.
Потім він уважно придивився до мого блідого обличчя, освітленого жовтою лампочкою в під’їзді, й інстинктивно відступив на крок назад. «Заходь швидше, брате; ти виглядаєш зовсім незламаним, але при цьому по-справжньому небезпечним», — тихо промовив він, пропускаючи мене всередину. Я мовчки пройшов до невеликої, скромно вмебльованої вітальні й важко опустився на старий скрипучий диван. Квартира Артема звично пахла міцною чорною кавою й свіжістю, створюючи неповторний і затишний запах класичного холостяцького життя.
Брат мовчки підійшов до гудячого холодильника, дістав звідти дві запітнілі скляні пляшки крафтового напою, спритно відкрив обидві й простягнув одну мені. Я заперечно похитав головою, відмовляючись від запропонованого частування, яке зараз було б абсолютно зайвим. «Мені потрібна кришталево ясна й холодна голова сьогодні, завтра і навіть післязавтра теж», — тихо, але твердо пояснив я свою відмову. Артем із розумінням кивнув, сів у крісло навпроти мене й приготувався терпляче слухати мою сповідь у цілковитому мовчанні….
