Катя мовчала, стискаючи в кишені батьків лист. Андрій виглядав добре: відгодований, у дорогій куртці, із золотим годинником на руці. Явно не бідував усі ці роки.
— Я тебе питаю, зрозуміло? — повторив він, стиснувши її плечі сильніше.
— Зрозуміло, — тихо відповіла Катя.
Андрій відпустив її й попрямував до виходу:
— Ось і розумниця. Живи тихо, нікого не чіпай, і тебе не чіпатимуть. А полізеш на рожен — пошкодуєш.
Наступного дня в селі почалося справжнє цькування. У магазині продавчиня відмовилася продавати їй хліб:
— Для таких у нас не знайдеться! Дітей обікрала, тепер з голоду помирай.
Сільські мужики біля воріт обзивали її злодійкою і кричали:
— Хворих дітей обібрала! Совісті немає!
Хтось кинув у неї камінь, влучив у спину, боляче вдарив між лопаток. Баба Марфа плакала, дивлячись на синець:
— Їдь, онучко, вб’ють тебе тут. Не подужаєш ти їх. Влада в них, гроші в них, а ти одна, як перст у полі.
Але Катя не збиралася здаватися. Батько віддав життя, щоб довести її невинність. Вона не мала права зрадити його пам’ять. Десь мають бути люди, які повірять правді. Десь має знайтися справедливість.
СМС прийшло в суботу вранці, коли Катя сиділа в холодній лазні й думала, що робити далі. Незнайомий номер, коротке повідомлення: «Я завіряв заповіт вашого батька. Він просив передати: якщо з вами щось трапиться, документи є і в іншому місці. Зустрінемося на автостанції о 15:00. Приходьте не одна».
Катя перечитала повідомлення кілька разів, не вірячи очам. Баба Марфа погодилася піти з нею. Старенька боялася, але сказала:
— Учитель добрий був, допомагав усім. Якщо хтось за нього заступається — піду.
На автостанції на них чекав чоловік років шістдесяти, у старому, але чистому пальті. Представився Семеном Ігоровичем, нотаріусом.
— Ваш батько був моїм учителем у школі, — сказав він тихо. — Хороша людина, чесна. Коли він прийшов до мене із заповітом, я зрозумів: справа серйозна. Він дуже хвилювався, казав, що донька невинна, що її підставили.
Нотаріус дістав з портфеля теку і флешку:
— Ось дублікати всіх документів. Ваш батько просив зробити копії на випадок, якщо оригінали зникнуть.
Семен Ігорович розповів, що через тиждень після смерті вчителя до нього приходила Тамара Федорівна. Пропонувала гроші за знищення заповіту — п’ять тисяч гривень готівкою. Коли він відмовився, почала погрожувати. Казала, що в неї зв’язки, що його позбавлять ліцензії.
— Але я не злякався, Федір Петрович мені як батько був.
Нотаріус повів їх у знімну квартиру на околиці міста. Там на них чекала ще одна людина — чоловік років п’ятдесяти зі стомленим обличчям і уважними очима. Представився Кольцовим, приватним детективом.
— Колишній опер, — пояснив він. — На пенсії вже три роки. Ваш батько знайшов мене через знайомих, попросив допомогти.
Кольцов увімкнув ноутбук і показав відеозапис. На екрані з’явився безхатько років сорока з тремтячими руками. Він тримав паспорт і розповідав, як тітка в хустці підійшла до нього біля вокзалу.
— Дала тисячу гривень, відвела в банк, допомогла оформити картку на моє ім’я. Казала, що гроші прийдуть через кілька днів, а я маю їх зняти й віддати їй, — бурмотів чоловік на записі. — Так і зробив. Прийшло два мільйони, я все зняв, віддав. Вона ще тисячу дала за мовчання.
Детектив показав йому фотографію Тамари Федорівни. Безхатько кивнув:
— Це вона, точно. Запам’ятав: злі очі, а голос солодкий.
— Ваш батько заплатив мені останні сто двадцять тисяч гривень, — сказав Кольцов. — Усі свої заощадження віддав. Казав: «Не шкода, аби доньку виправдати. Я доведу справу до кінця, обіцяю».
Детектив розповів, що знайшов ще одного свідка — сусідку Зінаїду Петрівну. Вона бачила, як Тамара Федорівна приходила до вчителя в день його смерті з термосом.
— Але вона боїться, — пояснив Кольцов. — Каже, у Тамари Федорівни зв’язки. Дільничний Громов — її племінник. Сусідка думає, що її зацькують.
Наступного дня Катя пішла до Зінаїди Петрівни. Жінка відчинила двері на ланцюжок, побачила Катю і спробувала зачинитися.
— Не треба, дитинко, не лізь до мене! Боюся я її, розумієш? У неї влада, у неї гроші.
— Зінаїдо Петрівно, ви ж були на похороні тата, — сказала Катя м’яко. — Він вас у школі вчив, пам’ятаєте? Невже ви дасте його вбивці жити спокійно?
Сусідка заплакала і впустила її в дім. Тремтячими руками наливала чай, усе озираючись на вікна.
— Бачила я її того дня, — зізналася Зінаїда Петрівна. — Прийшла до Федора Петровича з термосом, казала, чай принесла, мовляв, хворій людині. А через годину швидка приїхала. Тільки я боюся свідчення давати. Мене зацькують або ще гірше. Дам свідчення, але тільки якщо справу порушать офіційно. Просто так не піду.
Детектив Кольцов через старі зв’язки вийшов на слідчого обласної прокуратури. Рибаков був чоловіком років сорока п’яти з сивими скронями та втомленими очима. Три години він вивчав документи, які принесла Катя: банківські виписки, свідчення свідків, фотографії.
— Справа неоднозначна, але зачіпки серйозні, — сказав він нарешті. — Потрібна ексгумація, без неї не доведемо отруєння. Але якщо в тканинах знайдемо препарат у смертельній дозі, порушу справу за статтею «Вбивство».
Слідчий дістав папери:
Коментування закрито.