П’ять років Катя відсиділа, будучи невинною, і тільки батько вірив, що її підставили ті, хто мав захищати. Повернулася вона в рідне село, а на ґанку батьківського будинку зустріла свекруху з чоловіком, які тепер там господарювали.
На цвинтарі, куди вона прийшла шукати могилу батька, сторож простягнув їй пакунок зі словами:
— Він перед смертю приходив, велів тобі віддати те, що сховав від них.
Залізні ворота виправної колонії №7 зачинилися за спиною з таким звуком, ніби відрізали шматок життя. Катя стояла на порожній дорозі з потертою сумкою в руці та довідкою про звільнення в кишені. Поруч із документом лежали 300 гривень — усе, що залишилося від колишнього життя.
П’ять років тому її вивозили звідси в автозаку. Проводжав тільки батько. Федір Петрович стояв біля паркану, тримаючись за ґрати, і кричав:
— Катюшо, я доведу! Я знайду, хто тебе підставив!
Тоді вона ще сподівалася, що правда випливе швидко, що хтось зрозуміє: скромний бухгалтер благодійного фонду не могла вкрасти два мільйони гривень у хворих дітей. Але дні тяглися, перетворюючись на роки. Чоловік Андрій подав на розлучення через три місяці після вироку. Свекруха, Тамара Федорівна, публічно назвала її злодійкою і заборонила онукам навіть згадувати тітку. Друзі відвернулися, колеги вдавали, що не знають її. Один батько приїжджав щомісяця, долаючи 300 кілометрів. Привозив передачі, сидів у задушливій кімнаті для побачень і повторював:
— Я вірю тобі, донечко, я знайду докази.
З кожним візитом він виглядав усе гірше: худнув, сивів, кашляв. Але очі горіли тією ж вірою.
Автобус до села коштував 250 гривень. Катя перерахувала зім’яті купюри й зрозуміла: на зворотну дорогу грошей не залишиться. Втім, повертатися було нікуди. Квартира в місті давно продана за борги. Роботи після судимості не знайти.
Дорога додому зайняла чотири години. Катя дивилася у вікно на знайомі поля, переліски, похилені сільські паркани. Усе виглядало меншим і біднішим, ніж у пам’яті. Чи це вона змінилася за ці роки?
Автобус висадив її на центральній площі. Село зустріло тишею і косими поглядами. Бабусі біля магазину замовкли, побачивши її, і відвернулися. Хтось перешіптувався, показуючи пальцем. Слово «злодійка» долетіло до слуху чітко.
Катя йшла знайомою вулицею до батьківського будинку. Ноги самі пам’ятали кожну вибоїну, кожен поворот. Ось хвіртка сусідки Зінаїди Петрівни. Та визирнула з вікна і відразу ж засмикнула фіранку. Ось похилений паркан баби Марфи. А ось і рідний дім — міцна хата з великим городом, де вона виросла.
На ґанку стояла Тамара Федорівна в новій дублянці….
Коментування закрито.